ДЕРЖАВА І ПРАВО ФЕОДАЛЬНО РОЗДРОБЛЕНОЇ РУСІ

(30-ті роки ХІІ-ХIV ст.)

 1. Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.)

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньо­руської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості при всій його складності та суперечливості є явищем історично неминучим і в певному розумінні прогресивним. Вітчизняною історичною наукою відкинуті помилкові уявлення про цей період історії Русі як про період "занепаду" та "руху назад". Зроблено правильний висновок про те, що аж до "Батиєва погрому" Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури входила до передових країн Європи*. Дослі­дники довели також помилковість уявлень про перехід до роздроб­леності як про час розпаду політичної організації Русі**. Поняття "розпад держави" не точно передає суть історичних подій тієї доби:

визначальним був не розпад, а навпаки — більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіальне близьких споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом держави, раніше ще не мало міцної основи***.

Феодальна роздробленість була викликана причинами насам­перед соціально-економічного характеру: зростанням продуктив­них сил в сільському господарстві та ремісництві, подальшим роз­ширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробницт­ва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчин­ного землеволодіння.

Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торговель­ні зв'язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

В той же час загострилася соціальна боротьба. Під її впливом посилилося прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні "своєю" землею, взяти безпосередньо в свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засо­би придушення опору закабалених народних мас. Внаслідок зазна­чених факторів феодальна роздробленість Русі стала фактом. Це яскраво виявилося після смерті Мстислава Володимировича, коли Київська Русь вступила в нову стадію свого історичного розвитку. На зміну ранньофеодальної монархії в другій треті XIII ст. прийшла поліцентрична структура державно-політичного устрою. Залишаю­чись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь явля­ла собою федерацію півтора десятка певною мірою відособлених, феодальних земель-князівств. В південно-західній частині Русі на українських землях знаходилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства.

Але це був ще не розпад Стародавньої Русі. Важлива особли­вість історичного розвитку державних форм в розглядуваний період виявилася в тому, що разом з відособленням ряду князівств та земель мали місце й прямо протилежні тенденції. До цього часу склалася давньоруська народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель Київської Русі перешкоджала її розпаду. У свідомості народних мас Русі в ході попередньої багаторічної боро­тьби з кочівниками сформувалося переконання в необхідності єд­ності. В писемних пам'ятках чітко простежується подяка народних мас тим, хто "много пота утер за землю Русскую", і засуджуються ті, з вини яких, як записано літописцями в хроніці 1132 р., "разьд-рася вся Русская земля..." Не випадково значне поширення в політичній сфері одержали програми загальноруської єдності, які висувалися і в Києві, і в Галицько-волинському князівстві, і в інших політичних центрах. Прискорення соціально-економічного розвитку поволі створювало матеріальні передумови для відновлен­ня політичної єдності Русі. 72

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодаліз­му на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. поси­лився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний фактор. Із складу великих князівств виділи­лися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями — синами. Настає дійсна роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі. Неодмінним супутником роздробле­ності стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися виробничі сили, йшло масове знищення господарств трудівників. Військові сили все більш розпилялися. Усобиці в конкретно-історичних умо­вах дійсно стали, за влучним визначенням сучасника, "погибелью земли Русской". Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний лад. В XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі риси економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної роздробленості складалося з двох основних ан­тагоністичних класів: феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю госпо­дарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а в основі панування класу феодалів знаходилася земельна власність.

Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед в таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодальне залежних селян та холопів, дозволяла організовувати багатогалузеве орно-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво- та трипільну систему сівозміни, удосконалюва­ти знаряддя виробництва, що їх виготовлювали ремісники в містах. Здебільшого власниками землі були князі, що помітно виділяло їх з кола інших феодалів. Князівський домен (отчина) був найважли­вішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Разом з цим процес подрібнення князівств на уділи призво­див до звуження кордонів князівських землеволодінь.

З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зростан­ня, подальше зміцнення економічної могутності та політичного ста-

новища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи*. Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок говорить Поширена редакція Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. В XII ст. в літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін "село". Про такі "села" літописи повідомляють неодноразо­во. Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отрима­ли від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша части­на великих землевласників була представлена так званими земськи­ми боярами — нащадками родоплемінної знаті. Частина представ­ників як однієї, так і іншої групи боярства перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це "князі мужі", тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр також посилювалася диференціація. Як випливає з ряду статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII—XIII ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на "великих" та "меньших". За образу членів їх родин передбача­лися неоднакові судові штрафні санкції.

Матеріально-виробничу основу вотчинного господарства скла­дала праця залежних від феодала селян. Феодальне законодавство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для закабалення все нових груп селянства. Свідчення тому — норми Поширеної редакції Руської Правди, насамперед "Устав про закупи", який, за думкою дослідників, яскраво характеризує один з поширених засобів встановлення феодальної залежності вільного сільського населення Стародавньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм даного акта дозволяє зробити висновок, що ця правова пам'ятка Стародав­ньої Русі була переважно "боярським законодавством".

Точно судити про становище інших груп світських феодалів в XII—XIII ст. на основі існуючих з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослід­ників не викликає сумніву. Початок створення умовного служилого володіння землею виявлено вже в XII ст.** Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж.існувала. На матеріалах Галицької землі М.Ф.Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку "тримувачей" земель, які відбували за наділи військову службу***.

Великим феодалом була церква. В XII ст. продовжувало зрос­тати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цього землеволодіння були перш за все князі­вські дарування. Так, з уставної грамоти князя Ростислава Мстис-лавича Смоленській єпархії 1136 р. випливає, що князь дарував церкві два села*. В 1158 р. донька Ярослава Їзяславича подарувала Печорському монастирю п'ять сіл з челяддю**. Подібні дарування землі ставали одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким джерелом в XII—XIII ст. була раніш встановлена десятина. Збагачувалась церква також за рахунок церковного суду, у віданні якого знаходилося широке коло справ, визначених церковними уставами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувались і внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися при одержанні спадщини, як землі князівські або боярські, а також за рахунок здійснення торгівлі та лихварства***.

В умовах XII — першої половини XIII ст. пануючий клас феодалів являв собою складну ієрархічну структуру, яку очолювали представники князівського роду. Нижче на цій драбині знаходили­ся бояри-землевласники. Дана система, за думкою дослідників/ заснована на розчленованій формі феодального землеволодіння, являла собою також визначену систему державно-правових відно­син****. Ця ієрархічна система усередині пануючого класу була саме тією організацією, яка забезпечувала відтворення та збагачен­ня феодалів Стародавньої Русі, сприяла експлуатації все більш широких верств феодальне залежного населення. Основну масу вільного населення і в період феодальної роздробленості складали ще селяни-общинники. Разом з цим розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом феодалів на права селян-об­щинників. Одним з головних засобів закабалення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Все більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян в феодальне залежних, як закладництво. Селяни "закладались" за яким-небудь "сильним" (тобто знатним та бага­тим) феодалом з метою отримання заступництва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність закладництва селян, які в силу тих чи інших обставин були позбавлені захисту з боку общини, диктувалася безперервним розбоєм феодалів. Разом з тим не тільки окремі селяни, ай цілі общини були змушені, "чтобьі спастись от сильньїх людей насильства", ставати "под защиту" найсильніших з них, погоджуючись при цьому виконувати чисельні феодальні по­винності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та за­хищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Таким чином, закладництво було наслідком поза­економічного тиску феодалів на селян.

Все більшу роль відіграє закабалення селян за допомогою економічних важелей. Збільшується кількість залежних селян, як закупи та рядовичі. В XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного насе­лення Стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості була продуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян в господарстві феодалів. Важким тягарем як для феодальне залеж­них, так і для ще вільних селян був їх обов'язок утримувати князівську дружину, брати участь в ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші повинності.

В період феодальної роздробленості не втратило свого значен­ня застосування в господарстві феодалів праці холопів. Їх примушу­вали працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремес­лом, а також обробляти орні землі, що належали боярам.Розвиток феодальних відносин вів до невпинного зростання числа і таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею, примушу­ючи їх цю землю обробляти. Тим самим створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодальне залежного населення. Зафіксовані в стат­тях 56, 64, 110 Пр. Пр. джерела холопства існували і в роки феодальної роздробленості.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Русі в XII— XIII ст. характеризується швидко зростаючою роллю міст. За літо­писними даними, напередодні навали полчищ Батия на Русь, тут налічувалося до 300 великих та малих міст. Тільки в Галицько-Во-линській землі їх було більше 80*. В основі господарчої діяльності міст було: ремесло, промисли, торгівля та певною мірою сільсько­господарське виробництво.

В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціального складу міст. В них проживали представники усіх верств феодально­го суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським опол­ченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, час­то виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту. Наступну за феодалами сходинку в становій драбині городян займала торгово-ремісна верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена "чорними" "меньшими" людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисе­льні підмайстри, "убогі" люди, які не мали певних занять. До складу міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Форми експлуатації нижчих верств міського населення става­ли все більш різноманітними. Вводилися нові податки, встановлю­валися численні повинності, посилювався гніт лихварів. Зміни 'в економічному становищі різних категорій городян призвели до відмінностей і в їх правовому становищі.

Посилення в XII—XIII ст. наступу феодалів на права селян та міських низів призводило до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. В силу цього загострювалися антагоністичні протиріччя в давньору­ському суспільстві, що виливалося в повстання феодальне залеж­ного населення проти гніту князів та бояр. Антифеодальний харак­тер соціальних рухів в XII—XIII ст., всупереч складності класової належності їх учасників, не викликає сумніву. Так, антифеодальни­ми були повстання в 1157 р. у Києві, народний рух 1159 р. в Галицькій землі. Відомі антифеодальні народні рухи в Переяславсь­кій та Чернігівській землях, інших князівствах Русі. Класову бо­ротьбу в XII — на початку XIII ст. на Русі дослідники характеризу­ють як надто напружену.

Державний лад. Обумовлені поступовим розвитком виробни­чих сил зміни соціальної структури та загострення класової бороть­би посилили вплив економічного базису на політичну надбудову і викликали в ній настільки значні перетворення, що деякі дослідни­ки навіть вважають, що з'явилася її нова форма*. В період феода­льної роздробленості Русь за формою устрою являла собою комп­лекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких уче­них, Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна феодальна федерація**.

Зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. В XII—XIII ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правлін­ня, при якій київський престол став об'єктом колективного сюзере­нітету найсильніших князів, їх загальнодинастійною спадщиною. М.Грушевський не без підстав писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної роздробленості прикривалися фор­мою сімейно-родових відносин*. Вони скріплювалися писемними договорами, в тому числі присяжними грамотами, клятвами, дарун­ками, а в окремих випадках — взяттям заложників з числа найближ­чих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді. В цей період Давньоруською державою правив не стільки великий київсь­кий князь, скільки увесь князівський рід**. Цю думку підтримують і ті учені, котрі вважають, що політичне змагання князівських динас­тій Русі, а також страх боярства перед посиленням князівської влади, при розумінні в той же час її необхідності для охорони їх інтересів, сформували у середині XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один одному. Співправителями були, наприклад, Їзяслав Мстиславич і Вячеслав Володимирович, Вячеслав Володимирович і Ростислав Мстиславич та ін. Таке правління пози­тивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, але й деякою мірою сприяло об'єднанню давньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилення військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. Зазначений спосіб правління Давньорусь­кою державою виявився в цілому життєздатним в нестійкий час феодальної роздробленості. При ньому успішно об'єднувалися тен­денції економічного і соціального розвитку окремих земель і кня­зівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності. Як вже відмічалося, навіть міжусобна боротьба різних князівських угрупо­вань найчастіше відбувалася на основі тієї чи іншої програми загаль-норуської єдності***.

Отже, на першому етапі феодальної роздробленості Русь збе­рігала багато рис відносної єдності свого державного організму. Аж до навали орд Батия центром всієї Руської землі був Київ.

Одним з факторів підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодальної

роздробленості, були князівські з'їзди. Порядок скликання і прове­дення з'їздів князів, не регламентувався яким-небудь юридичним документом. Він засновувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з'їзду. Феодальні з'їзди скликалися для обговорення важливих питань. Наприклад, на кня­зівському з'їзді, який відбувся в 1115 р., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоювали єдинодержа­вність, прихильники другого — непорушність батьківських спад­щин*. Феодальні з'їзди скликалися і тоді, коли було необхідно обговорити питання, пов'язані з відбиттям зовнішньої небезпеки. Так, в 1167 р. на з'їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували торгови­ми шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені і наступні з'їзди князів**.

Великий князівський з'їзд був скликаний у Києві в 1223 р. Князі зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомогою. Князівські з'їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити про­тилежні інтереси феодалів, але в справі об'єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Структура державного апарату в князівствах XII — першої половини XIII ст. зберігала наступність щодо Давньоруської держа­ви першого періоду її розвитку***. Тому основні державні інститу­ти, які сформувалися ще в той час, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулувався "великим", подібно до київського князя. Великий ки­ївський князь за традицією ще вважався "старійшим" серед інших князів, однак, колишньої влади він вже не мав. Титул "великий князь" придбали, наприклад, князі чернігівський, галицько-волин­ський, а пізніше і князі деяких інших українських князівств. У васальській залежності від місцевого великого князя, який князю­вав в політичному центрі землі — найбільш великому місті, перебу­вали менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій було одним з факторів, що сприяло зміцненню пануючого класу феодалів. Але поміж його найчисленнішим прошарком — боярством та князями, котрі прагнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Хід її в тому чи іншому князівстві або землі безпосередньо впливав на становище князівської влади і тим саме на форму правління цього князівства чи землі. У Галицько-Волин-ській землі внаслідок боротьби між князями і боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися ряду важ­ливих вирішальних перемог.

В період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярс­твом і в ході міжусобних війн князі часто втрачали свої столи, особливого значення набув порядок їх займання. В нових умовах він став ще більш різноманітним, ніж раніше. "Воккнязіння" здій­снювалося за рішенням з'їзду князів, частіше — за рішенням лише декількох (двох або трьох) найвпливовіших князів, ще частіше — за згодою (інколи у формі писемного договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом внаслідок "добровільної" відмови від престолу попередником або "обміну" столами, за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом прямого на­сильницького захоплення престолу. Відомий випадок, коли боярин Володислав у 1213 р. проголосив себе галицько-волинським кня­зем*.

На відміну від попереднього періоду існування Давньоруської' держави князі при суперечках про переважне право на займання князівського столу все частіше стали посилатися на право одержан­ня в спадщину "вотчини".

Князі-правителі князівств і земель Русі були виразниками волі пануючого класу феодалів і здійснювали свою владу перш за все в їх інтересах. Ця обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних функцій. Верховна влада в князівстві нале­жала великому князю. Йому підкорялися збройні сили, насамперед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору експлуатованих мас було однією з найважливіших функцій князя як голови князівства, найзначнішого його феодала. В XII—XIII ст. виступи пригнічених мас були виявом перш за все класового антагонізму, який існував в давньоруському суспільстві.

Якщо визнати часом створення Поширеної .редакції Руської Правди першу третину XII ст., то це свідчить про незначну законо­давчу діяльність великих князів у другій половині XII — першій половині XIII ст. Разом з тим процес зміцнення і розширення феодального адміністративного апарату, підлеглого князям, гаран­тував їм можливість домогатися ефективного застосування, а з боку населення — дотримання норм Руської Правди — цього збірника феодального права, який забезпечував зміцнення феодальних від­носин, взагалі відносин в Давній Русі, в тому числі в усіх її князівствах і землях. До сфери діяльності князів входило керівниц­тво центральними і місцевими органами управління.

Судова функція князів мала чіткий класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією з сторін в судовому процесі були представники простого вільного населення. Судив князь також своїх бояр і дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів в XII ст. була досить активною*.

До компетенції князя як правителя князівства входили питан­ня, пов'язані з обороною земель під вторгнення ззовні. Про цю функцію князів згадують літописи. Князі займалися також дипло­матичною діяльністю, метою якої було забезпечення безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників. Князі брали участь і в організації торгових шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду — думу. До її складу входили, перш за все, представники старшої дружини — бояри, або, як їх іменує літопис, "передні", "кращі мужі", а також духовні феодали — єпископ, ігумени. Дума мала великий вплив на політику князя.

При здійсненні своїх функцій князь спирався на численний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апараті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими аген­тами князя в його домені, вони керували відомствами центрального галузевого управління всього князівства. Названі особи в той же час здійснювали і загальне управління територіями, пов'язане з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрих насе­лення займалося конярством. Незважаючи на появу в центрально­му апараті управління вказаних посадових осіб, відбувається розви­ток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. В їх підпо­рядкуванні знаходилися тіуни, вирники, тисяцькі, мечники та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації на місцях.

Характерною рисою управління залишалася система кормлін­ня, при якій частина прибутків від волостей, котрі збирали агенти центральної влади князівства, йшла їм на "корм". Про судові податки як про одне з джерел утримання представників адміністра­тивно-судової влади говориться, наприклад, в статтях 9, 20, 74, 107, 108, 114 Пр. Пр.*

Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общині, яку князівська адміністрація мобілізовувала на збір податків, для виконання усім "миром" деяких поліцейських функцій (виловлен-'ня збіглих холопів, розшук убивць та ін.).

Військові сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності. Об'єднання військових сил декількох князівств Русі було можливим тільки у випадку фактичного збігу інтересів їх правите­лів. Хоча військові сили Русі періоду феодальної роздробленості стали дещо слабші, ніж вони були в ранньофеодальний період, загальна кількість військ на Русі збільшилася. Війська окремих князівств у військовий час налічували до декількох тисяч воїнів.

Найбільш надійною, з погляду захисту класових інтересів фео­далів, була дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася в стольному місті або ,в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і "шукати" йому слави, а собі "честі". При цьому зростало значення молодшої дружини, бо старші дру-' жинники перетворилися у великих землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і князівського домену, а в період військових дій — ядром військових сил князівс­тва. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові і адміністра­тивні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї об'єднані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних військових дій скликалося більш численне, ніж дружина, військо-рать (народне ополчення). По закінченні військових дій рать розпускалася.

Система управління військовими силами у військовий час будувалася таким чином: великий князь як верховний командую­чий складав разом з найзначнішими феодалами (князями і бояра­ми), а також з тисяцьким (керуючим "воями") військову раду. Безпосередньо перед битвою призначалися командири головних полків центру, флангів, сторожових і засідкових полків.

Судова система Русі періоду феодальної роздробленості, яка склалася ще у першому столітті Давньоруської держави, не зазнала яких-небудь значних змін. Але разом з великим київським князем як верховним суддею судову функцію такого рівня нині здійснюва­ли і місцеві князі.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в засіб князівської волі*. Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цінність являють відомості про київське віче 1146—1147 рр., про віча в інших містах**. До складу віча входили перш за все князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме таким колам нале­жала вирішальна роль на вічевих зборах. В них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віче входили насамперед питання війни і миру. Віче відало також розглядом законодавства, вирішенням фінансо­вих питань, призначенням і зміщенням представників державної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, роз­роблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і зе­мель Русі XII—XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні були єпископи, які очолювали єпархії— своєрідні церковно-адміні­стративні округи, що територіальне охоплювали найбільші міста Русі.

У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної організації розділяла ідею єдності Русі. У той же час місцеве духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від місцевих князів-правителів, нерідко під­тримувало міжкнязівські усобиці, в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їх найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів, звичайно, не сприяла зміц­ненню єдності Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо бра­ли участь у політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Так, літопис 1148 р. пові­домляє про послів київського князя Їзяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова "білгородського єпископа Федора і печорського ігумена Федоса, і мужі свої з ними"*. •

Інколи під час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа**.

У період феодальної роздробленості не втратила свого значен­ня і судова діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення світської та церковних юрисдикцій дозволяє зроби­ти висновок про те, що в XII—XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при цьому яких-небудь серйозних проти­дій з боку князівської влади***.

У цілому для державного устрою князівств і земель Русі XII — першої половини XIII ст. були характерними подальше зміцнення політичного панування феодалів, а також розгалужена система васально-ієрархічних зв'язків між ними. Це знайшло своє відобра­ження у складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і місцевого управління; Князі і бояри використовува­ли адміністративні органи, а також військові дружини для приду­шення опору експлуатованих мас, охорони своєї власності, перш за все земельної, а також інших своїх привілеїв і інтересів, у чому активну допомогу їм надавали церква і духовенство.

 

 

 

 2. Зміни в суспільно-політичному ладі Південно-Західних земель у період поглиблення феодальної роздробленості і боротьби Русі проти навали кочових орд та інших іноземних загарбників (XIII—XIV ст.). Галицьке-Волинське князівство

Після поразки руських дружин у 1223 р. на річці Калці (нині — Калець, біля Маріуполя) в битві з ординськими військами над Руссю нависла грізна небезпека. У 1237—1238 рр., внаслідок спустошливих походів полчищ Батия у Володимиро-Суздальську Русь, а в 1239— 1241 рр. — в бік Південно-Західної Русі, відносно розвинуті області Давньої Русі було перетворено на руїни та попелища. У 1242 р. війська Батия, знекровлені опором Русі, припинили загарбницький похід на захід і повернули до пониззя Волги. Тут Батий заснував державу — Золоту Орду із столицею Сарай-Бату (біля сучасної Аст­рахані). Захоплені ординцями землі Русі не припинили боротьбу за свою незалежність. Золотоординським ханам знадобилось ще більше десяти років, щоб закріпитися на Русі. Русь, героїчно відстоюючи свою незалежність, прийняла на себе головний удар і тим саме врятувала народи Західної Європи, її матеріальні та культурні цін­ності від нещадного розорення ордами кочівників.

Збитки, які завдали Русі полчища Батия, були величезні. Завойовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна части­на населення була знищена або взята у полон. В пожежах, що супроводжували війська Батия, загинули палаци, храми, архіви і бібліотеки, багато інших скарбів культури стародавніх міст. Внаслі­док захоплення земель полчищами Батия на Русі надовго встанови­лося нещадне та виснажливе золотоординське іго — система прав­ління ординських феодалів на руських землях. На населення русь­ких земель було накладено дань, воно страждало від різних поборів та нескінченних грабувань.

Вітчизняні дослідники однозначно оцінюють це історичне явище. Реакційна сутність ординських завойовницьких походів і тяжкого іноземного іга розкрита в численних історико-правових працях. Переконливо доведено повну необґрунтованість тверджень окремих представників закордонної історіографії про нібито пози­тивний вплив держави відсталих кочівників на економічний, полі­тичний та культурний розвиток Давньої Русі*. Наслідки навали орд Батия на Русь були негативні, регресивні**.

Золотоординське іго невблаганно руйнувало виробничі сили Русі. Спустошення захоплених відсталими в соціально-економічно­му відношенні кочівниками територій давньоруських земель і сис­тематичне пограбування народу золотоординськими правителями тяжко позначилися на сільському господарстві, ремісництві, торгі­влі, затримали подальшу еволюцію товарно-грошових відносин і в цілому на довгий час законсервували феодальний натуральний спосіб ведення господарства. Цьому сприяло також руйнування міст — носіїв економічного прогресу. Особливо сильно страждала економіка українських земель Русі, зокрема Київщини і Переясла­вщини, які знаходилися безпосередньо біля місць ординських ко­човищ. Постійна небезпека загибелі, захоплення людей у неволю примушували давньоруське населення тікати у важкодоступні для ординців райони. Разом з тим, хоча економіка Русі була підірвана завойовниками, і, починаючи з другої половини XIII ст., опинилася в глибокій кризі, золотоординцям не вдалося повністю зупинити процес розвитку феодальних відносин на українських землях*.

Виключно негативним було іноземне іго і в політичному плані. Воно затримувало політичне об'єднання окремих земель Русі, спри­яло їх роздробленості. Тяжкий стан південноруських земель, які були позбавлені політичної єдності і перебували під виснажливим золотоординським ігом, використали у своїх інтересах сусідні дер­жави — Польща, Угорщина, Молдавське князівство. Внаслідок тривалої боротьби їм вдалося подолати упертий опір місцевого населення і до кінця XIV ст. захопити українські землі. Здобиччю Польщі стали Галичина та Західна Волинь, Закарпаттям заволоділа Угорщина, Буковиною — Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чернігово-Сіверщина були включені до скла­ду Великого князівства Литовського**.

Суспільний лад. І після ординського завоювання основними антагоністичними класами на Русі залишилися клас феодалів-зем­левласників, пов'язаних між собою поземельними економічними (а відповідно й політико-юридичними) відносинами сюзеренітету-ва­салітету, і клас феодальне залежного селянства, яке ще більше закабалялося.

В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі деяких місцевих князів та великих бояр, керуючись такими класо­вими корисливими інтересами, як можливість збереження феодаль­них повинностей на основі експлуатації залежного населення і свого привілейованого політичного, а також правового становища, знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснюва­ти проординську політику***.

Звичайно, далеко не всі представники класу феодалів переходи­ли на службу до ординців. Серед них також були патріоти. Але й при цьому головною та послідовною силою в боротьбі з золотоординсь-кими феодалами виступали широкі народні маси усіх земель Русі.

Значним феодалом в цей період залишалася церква. Частина ієрархічної верхівки православного духовенства перейшла на служ­бу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності. Така поведінка деяких церковників Давньої Русі щодо народу була про­диктована виключно корисливими міркуваннями*. Золотоординсь-кі хани надавали їм всілякі привілеї. Але й серед церковних ієрархів були і такі полум'яні борці за свободу Русі, як Сергій Радонежський та інші організатори боротьби з ордою. Церква і в цей період збільшувала свої земельні володіння головним чином за рахунок князівських пожалувань. Так, на початку XIV ст. князь галицький Лев Данилович пожалував церкві Святого Спаса село Страшевичі, а перемишльському єпископу — село Рушевичі. У 1322 р. князь Любарт Редимонович подарував декілька сіл Соборній церкві Їоана Богослова в Луцьку**.

Встановлення тяжкого іноземного іга призвело до посилення феодального гноблення. Сплачуючи золотоординським ханам да­нину, феодали Русі немилосердно експлуатували залежне селянст­во.

Кількість експлуататорів в Південно-Західних землях попов­нювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Експлуатація трудових мас в Півден-но-Західній Русі посилювалась внаслідок участі в ній колоністів — вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли її міста. Отримуючи великі привілеї порівняно з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орен­дарями, наглядачами над землями феодалів, виноторговцями. Ос­новним експлуатованим класом було селянство, окремі верстви якого знаходились на різному ступені феодальної залежності. Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелювання, зростан­ня їхньої заборгованості феодалам і в цілому посилення закабален-ня широких мас селянського населення. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, які змушені були через відсу­тність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських будівель і тулилися по дворищах тих же багатих сусідів, дольники, яким залишалася лише частка виробленого ними продукту, поло-ненники та данники, чиє правове становище зрозуміле з самої їх назви. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися "сябрами", "товаришами", "поплічниками", "потужника-ми" та ін. Наступ феодалів-землевласників на селянські общини

продовжувався. Це призводило до подальшого руйнування їх дав­ньої економічної основи і появи усе нових категорій залежного селянства.

Перебуваючи у тій чи іншій феодальній залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Основним видом податків було збирання грошової ренти ("подимщини"). Збиралася і дань натурою (медом, воском, хутра­ми, зерном, сіном, худобою, птицею та ін.). На плечі трудового народу лягло також 14 видів ординських "даней" та повинностей. Основними з них були: "вихід" або "царева дань"; податок безпо­середньо для ординського хана; торгові збори ("мит", "тамка");

візничі повинності ("ям", "підводи"); утримання ханських послів ("корм"); різні "дари" та "почесті" хану, його родичам і наближе­ним. Кожного року з руських земель виходило у вигляді данини багато срібла. Періодично збиралися великі "запити" на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ордин­ські хани нерідко віддавали на відкуп так званим бесерменам, що оберталось для населення Русі додатковими поборами, кабалою, ще більшим свавіллям, а нерідко продажем людини, що заборгувала, у рабство.

До експлуатованих верств населення входили і низи міста:

підмайстри, учні ремісничих майстерень, слуги, нерідко численні позацехові ремісники та усякий інший "чорний" і "дрібний" люд. Це була найчисленніша частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося.

Ординське іго та поглиблення внутрішніх антагоністичних феодальних протиріч призводило до посилення і подальшого загос­трення класової боротьби, вогнищами якої були в основному міста. Часто, приймаючи форму визвольних виступів, перш за все анти-ординських, ця боротьба за своєю сутністю завжди мала врешті-решт антифеодальну- спрямованість.

Державний лад. Галицьке-Волинське князівство. Завоювання земель Русі ордами Батия і встановлення іга іноземних загарбників не могли не впливати на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні були визнавати хана Золотої Орди як свого вищого сюзерена, вважати "в отня (батька) місце" і приймати з боку хана у свою адресу назву "діти наше". Князі зобов'язувалися за вимогою хана постачати йому військові сили*.

Одним із наслідків встановлення золотоординського іга була зміна порядку приходу до влади. Князь, який претендував на займання значного князівського столу, повинен був підтвердити це право отриманням від хана Золотої Орди або його представника особливого символу, так званого ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 р. князі почали їздити за цим ярликом у ставку Орди — Сарай, де отримання його було пов'язане з великими труднощами, які штучно посилювались ординськими правителями, котрі вимагали величезні подарунки. Князі, які при­бували у ставку Орди, були змушені дотримуватися принизливого етикету та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої смерті. Наприклад, відмова виконати язичницький обряд стала приводом для убивства князя Чернігівщини, претенде­нта на київський стол Михайла Всеволодовича.

На підвладній же їм території князі зберігали усі свої повно­важення. Вони самостійно правили своєю землею. В той же час князі знаходились під постійним наглядом представників золотоо-рдинських ханів в землях Русі — баскаків. Система баскацтва була введена в Південно-Західній Русі у 1257 р.

Починаючи з першої половини XIV ст., золотоординські хани припинили посилати на Русь баскаків. До цього їх змусили виступи народних мас Русі наприкінці XIII — першої чверті XIV ст.* Лікві­дація баскацтва, а також ординського відкупу-данини створювала необхідні умови для відновлення, а згодом і підняття господарсько­го життя в землях Русі, активізації процесу їх політичного єднання.

Залишаючи практично недоторканою державну систему в кня­зівствах Русі, в тому числі у південно-руських землях, ординські хани переслідували при цьому певні цілі. Вони прагнули поставити собі на службу державно-правові порядки, які склалися на Русі протягом ряду століть, видаючи на займання столів тим князям, які здавалися їм надійними. Ненадійні ж, з точки зору ординських правителів, князі ліквідовувалися. Для ординських ханів була тра­диційною політика на Русі, яка полягала в тому, щоб приборкати одного князя з допомогою іншого, сіяти між ними чвари, приводи­ти сили князів у рівновагу і не дозволяти нікому з них зміцнитися. Робилося це з метою закріплення політичної та економічної влади Орди над руськими землями**. Крім цього. Орда привласнила собі право збирати данину (в кінці XIII ст. збирання данини було надано руським князям), а також затверджувати князів в руських землях. Однак вона неспроможна була домогтися більш глибоких змін у внутрішньому державному устрої земель Русі.

З великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 р. Про­існувало воно до 1340 р. Державний лад Галицьке-Волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицьке-Волинська земля, навіть, перебу­ваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській держа­ві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так. і в межах усього князівства.

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпоряд­ження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення мит­них поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині*. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири'"**.

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі". Розповсюджувалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено,

печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири'"*.

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською зем­лею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, під­тримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразни­ком інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захи­щала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком пере­конливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігар­хічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'є­днаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність кня­зя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки поси­лилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально, не будучи вищим органом влади в Галицько-волинській землі, боярська рада, окрім цього, відігравала велику роль в політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею.

У Галицько-волинській землі, як і в інших великих князівст­вах Русі того часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система

управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини. Особи, які займали посади двірсько-вотчин­них слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового (дворе­цького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини*.

Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського доме­ну. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочи­нство, будучи "суддею князівського двору". Двірськовий забезпечу­вав охорону князя в період військових дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час його виїздів за межі князівства.

Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів­ські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця. Печатник мав у своєму підпо­рядкуванні писців, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. В літопису є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князів­ського війська, про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рі­шень і проведення в життя різноманітних державних актів.

В Галицько-волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління.Містами управляли тисяцькі та по­садники, яких призначав князь. В їх особі була з'єднана адмініст­ративна, військова та судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різних мит — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судови­ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпо­рядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони опиралися при виконанні обов'язків по управлінню підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі "кормлінь". Для ведення судових розборів в незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій в межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали в більшості випадків бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галиць-ко-Волинській •землі мала прислуговувати інтересам класу феода­лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір гнобленню феодалів.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинсь-кої землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого

— виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських заго­нів. На заклик князя бояри повинні були з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак, ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення.

Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і праг­нучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту ("пішці") і переозброїв кінноту*. До складу регулярної піхо­ти, а можливо, і кінноти Галицько-волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які "сиділи" на цих ділянках

— феодах**. До складу "пішців" могли входити і жителі міста***. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

Щодо судової системи Галицько-волинської землі слід відмі­тити, що суд не був відділений від князівської адміністрації. Існував

і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була надто значною. У віданні церковного суду знаходилися питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-волинська держава мала велике значення для захід­них земель і для всієї України. Державне життя тривало тут на сто років довше, ніж на Наддніпрянщині. Населення Галичини і Волині досягло високої культури й великого розуміння державно-політич­них справ.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після включення їх до складу Великого князівства Литовського, то будь-які докорінні зміни в ньому не відбулися. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, за­лежних від великого князя Литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи верховної влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави*. Велике князівство Литовське зна­чною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства**. У цей період, знаходячись в становищі удільних, південноруські князівства користувалися відо­мою автономією. Влада на їх території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Вели­кого князівства Литовського і удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні полі­тики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками великого князя. Складався також слухняний великокнязівській вла­ді військовослужилий стан — місцеве дворянство***.

14 серпня 1385 р. в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німецьких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам поль­ських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити пану­вання на білоруських та українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських феодалів та польського короля*. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погірши­лося становище українських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були ліквідовані. Це стало початком здійснення загарбницької політики польських феодалів щодо насе­лення цих земель.

 3. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.)

Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті класових інтересів великих землевласників і усього паную­чого класу феодалів продовжувало відігравати феодальне право. В 30-ті роки XII — першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і фіксована в нормах Руської Правди. У той жа час внаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається перегляд деяких правових норм. З'являються нові редакції Руської Правди. Однак це було не нове законодавство, а лише часткова кодифікація діючого, творчість переписувачів, які підправляли (або псували) текст закону, прийнятого ще в часи розквіту давньоруської держави**.

У період феодальної роздробленості регулятивна роль права посилилася за рахунок збільшення кола конкретних об'єктів фео­дального господарства, які захищалися правом, розширення складу за своїм правовим становищем соціальних груп, перш за все феодально залежних верств населення, а також зміцнення основ пра­ва-привілею. Для правової системи цього періоду характерне поси­лення місцевих особливостей (партикуляризму) права, хоча в кня­зівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка мала місце в інших державах, наприклад в країнах Центральної та Західної Європи. Особливості у нормах права, що застосовувалися в окремих князі­вствах та землях (наприклад, Галицько-волинській), не усували їх подібності і наступності з давньоруським правом. Зберігалися зага­льні принципи, інститути та форми цього права на всіх землях Русі.

Говорячи про право українських земель після золотоординсь-кої навали, слід мати на увазі, що навала полчищ кочівників супроводжувалася масовим руйнуванням міст Русі, разом з якими загинули найцінніші давньоруські законодавчі і актові пам'ятки. Цим пояснюється відсутність актових матеріалів з історії Київської, Чернігівської та інших Південно-Східних земель періоду феодаль­ної роздробленості.

Відомості, які дійшли до нас, уривчасті і, як правило, посе­редні, дозволили дослідникам зробити висновок, що в часи феода­льної роздробленості поряд із застосуванням насамперед законода­вчих збірників періоду Київської Русі створювалися нові. У ці часи існувало "багато і надто різноманітних юридичних пам'яток"*. До того ж зроблено припущення про існування збірника постанов Галицько-волинських князів, а також збірника церковних повчань про правосуддя.

Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях Русі, як і в перший період феодальної роздробленості, після'ордин­ської навали продовжували діяти норми Руської Правди**. Життє­стійкість Руської Правди визначалася тим, що вона була збірником феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцнен­ню феодального правопорядку, забезпечували правові умови для подальшого закабалення селян. Її норми відображені в пам'ятках права Галицько-Волинської Русі, а також Великого князівства Ли­товського***.

В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодальної роздробленості діяли норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Але і вони зазнали деяких змін. З'явилися, наприклад, такі редакції церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, що були встановлені на основі принципів феодального права-привілею*. Інтереси пануючого класу захищалися в таких збірниках права, як "Кормча" і "Номоканон".

"Кормчі" застосовувалися церковними судами, зокрема, в кін­ці XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішення судових справ використовувалися також збірники, що мали назву "Мерил праведньіх", які містили витяги з візантійських правових актів, церковних статутів, а також норм Руської Правди.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, які були створені в розглядуваний період, для відображення більш повної картини системи права важливі чотири правові пам'ятки Галицько-волинської Русі, що збереглися. Хоча вони і відмінні одна від одної за часом появи, змістом і характером, однак, містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася грамота князя Івана Ростиславича (середина XII ст.). Будучи пам'яткою історії Дунайсько-дніпровських земель, яка роз­вивала економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими, ця грамота надзвичайно важлива і як па­м'ятка права. Вона регламентувала правове становище деяких іно­земних купців під час приїзду їх на землі Русі. Грамота встановлю­вала пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита, коли привозили товари "на ізклад".

"Рукописання" (заповіт князя Володимира Васильковича, близько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування феодального володіння у Володимиро-Волин-ському князівстві, порядок передачі князем права експлуатації феодальне залежного населення своїм спадкоємцям. Одночасно "Рукописання" дає можливість вивчити організацію управління селами і містами Південно-Західної Русі. Володимир Василькович залишив заповіт і на ім'я своєї дружини, в якому вказано на право княгині успадкувати "город свои Кобрьінь, й с людьми, й с да-нью", село Городіл "й с мьітом" та інші села. У зазначеному документі йдеться про куплене землеволодіння: "А село есмь ку-пил Березовиче у (Ю)рьевича у Давьідовича Федорка"**. Із запові­ту князя Володимира Васильковича випливає, що поруч з успадку­ванням, князівськими даруваннями на Галицько-волинській землі

В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодальної роздробленості діяли норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Але і вони зазнали деяких змін. З'явилися, наприклад, такі редакції церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, що були встановлені на основі принципів феодального права-привілею*. Інтереси пануючого класу захищалися в таких збірниках права, як "Кормча" і "Номоканон".

"Кормчі" застосовувалися церковними судами, зокрема, в кін­ці XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішення судових справ використовувалися також збірники, що мали назву "Мерил праведньіх", які містили витяги з візантійських правових актів, церковних статутів, а також норм Руської Правди.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, які були створені в розглядуваний період, для відображення більш повної картини системи права важливі чотири правові пам'ятки Галицько-волинської Русі, що збереглися. Хоча вони і відмінні одна від одної за часом появи, змістом і характером, однак, містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася грамота князя Івана Ростиславича (середина XII ст.). Будучи пам'яткою історії Дунайсько-дніпровських земель, яка роз­вивала економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими, ця грамота надзвичайно важлива і як па­м'ятка права. Вона регламентувала правове становище деяких іно­земних купців під час приїзду їх на землі Русі. Грамота встановлю­вала пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита, коли привозили товари "на ізклад".

"Рукописання" (заповіт князя Володимира Васильковича, близько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування феодального володіння у Володимиро-Волин-ському князівстві, порядок передачі князем права експлуатації феодальне залежного населення своїм спадкоємцям. Одночасно "Рукописання" дає можливість вивчити організацію управління селами і містами Південно-Західної Русі. Володимир Василькович залишив заповіт і на ім'я своєї дружини, в якому вказано на право княгині успадкувати "город свои Кобрьінь, й с людьми, й с да-нью", село Городіл "й с мьітом" та інші села. У зазначеному документі йдеться про куплене землеволодіння: "А село есмь ку-пил Березовиче у (Ю)рьевича у Давьідовича Федорка"**. Із запові­ту князя Володимира Васильковича випливає, що поруч з успадку­ванням, князівськими даруваннями на Галицько-волинській землі

у XIII ст. існував і такий спосіб придбання феодальних землеволо­дінь, як купівля землі.

У Галицько-волинському літописі збереглася також статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича. Вона написана навесні 1289 р. і дає змогу уявити розміри та форми феодальних повинностей з міського населення на користь держав­ної влади. Разом з тим ця грамота відображає соціально-економічні умови Галицько-волинської Русі в XIII ст.*

Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, поручительс­тва тощо). У більшості ці документи містять відомості про окремі надто важливі інститути права власності та права зобов'язання. Щодо цього особливий інтерес викликає грамота Олехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю, складена ЗО січня 1347 р. В ній говориться про те, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може і "продатся" і "отдати" (подарувати), і "променити" (обміня­ти), і використати для своєї мети "где будет его воля, никому ничем непенно"**. Зрозуміло, що для складача цього документа здійснення перелічених у ньому операцій із земельними володіннями в умовах XIV ст. було явищем звичайним. Зміст грамоти свідчить про поши­рення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був і договір купівлі-продажу рухомого майна, що говорить про розвиток товарно-грошових відносин, а також договір обміну. У грамотах згадується і про запоруку рухомого майна.

Часто право власності на майно, придбане за угодою, під­тверджувалося спеціальною князівською грамотою. Поширеним був договір позики, який нерідко ставав кабалою для тих, хто позичав гроші, продукти, бо взяте мало бути повернуте з процента­ми. Вказівок про правові акти, якими керувалися складачі грамот, в самих грамотах немає. Вважаємо, що за основу бралися норми Руської Правди, які діяли в князівствах та землях Південне-Захід­ної (Української) Русі в період феодальної роздробленості.

Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглися в літописах. В них можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князівств та деякі нові моменти в галузі кримінального права. Наприклад, із тексту Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-волинській землі як самостійний став розглядатися такий вид злочину, як змова проти князівської влади. У 1245 р. був засуджений боярин Володислав, як "лихий змовник землі". Поряд з іншими застосовувалися такі покарання, як смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна. Згідно з літописом "за невірність" присудив до вигнання бояр Кормиль-чичів князь Роман Мстиславич. Боярин Жирослав був покараний вигнанням та конфіскацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом наказав кинути його у в'язницю. І якщо суворі покарання застосовувалися до представників пануючого кла­су феодалів, то немає сумніву в тому, що вони з усією силою застосовувалися до селян та міських низів.

Проте, навіть, нечисленні дані писемних джерел дозволяють отримати певні відомості про право українських земель періоду феодальної роздробленості, зображене перш за все системою норм, що містилися в такій універсальній і довготривалій пам'ятці права, як Руська Правда.

У деяких містах Південно-Західної Русі впроваджувалося маг­дебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самовряду­вання. Магдебурзьке право в межах Галицько-волинського князів­ства вперше починає діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитися в містах. Одним із перших в Україні магдебурзьке право одержало місто Санок (1339 р.). В 1356 р. право управління за нормами магдебурзького права одержав Львів, а згодом — й інші міста. Проте самоврядуван­ня українських міст, засноване за нормами магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко не в повному обсязі. До того ж основна маса православного селянства була позбавлена можливості брати участь у діяльності органів місь­кого самоврядування, а також обмежувалася в правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Через це населення міст всіляко чинило опір введенню магдебурзького права.

* * *

З 30-х років XII ст. почався новий період історії держави та права Південно-Західної Русі. Перетворення в її суспільно-полі­тичному ладі були викликані переходом від ранньофеодальних форм суспільного життя до початкового етапу розвинутого феода­лізму і характерної для нього феодальної роздробленості.

Поряд з іншими факторами, що обумовили зміни в державно­му устрої, основний і безпосередній вплив на нього здійснили:

повсюдне збільшення класу феодалів і зміцнення економічного значення великих князів-землевласників, боярства, верхівки церко­вно-монастирської організації, їх консолідації, яка в умовах розч­ленованої форми земельної власності знайшла своє відображення в

ускладненні васально-ієрархічних зв язків і створенні в межах кож­ного князівства чи землі власної піраміди сюзеренітету-васалітету;

швидке збільшення феодальне залежного населення і посилення його експлуатації, що призводило до загострення класової бороть­би, в тому числі до значних виступів народних мас у Київській, Галицькій, Чернігівській та інших землях.

Все це зміцнювало прагнення місцевих феодалів взяти безпо­середньо у свої руки і всіляко зміцнити державний механізм та правові засоби придушення виступів трудящих мас.

Перехід до феодальної роздробленості виявився у відокрем­ленні із складу Давньоруської держави близько півтора десятка великих князівств і земель, в яких, як правило, закріплювалися власні князівські династії, з'являлися власні розгалужені системи управління, суду, виросли кількісно і зміцнилися власні військові сили.

Разом з тим, для розвитку державного ладу Русі у період феодальної роздробленості характерною була тенденція збереження певних рис її минулої відносної єдності.

Тому за своїм державним устроєм Українська земля на почат­ковому етапі розвинутого феодалізму була напівсамостійним дер­жавним утворенням з рисами відносної єдності. Цьому сприяли загальна форма управління у вигляді колективного сюзеренітету найсильніших і найавторитетніших князів над Києвом, що зберіг номінальне значення столиці Русі, і, отже, над Руссю в цілому, а також періодичне встановлення у Києві співуправління двох най­більш сильних династій (дуумвірату), збереження загальноруських князівських з'їздів тощо.

Форми державного життя Русі, які існували у 30-х рр. XII — 40-х рр. XIII ст., спочатку позитивно впливали на її розвиток. Про це свідчить поширення вотчинного багатогалузевого орно-промис-лового господарства, бурхливе зростання міст, зародження внут­рішніх торговельних зв'язків між селом і містом, повсюдний розквіт культури.

Але на початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився, і на її політичній карті з'явилося вже близько п'ятдесяти окремих кня­зівств і земель. Постійним супутником роздробленості виступали нескінченні міжусобиці, одним з наслідків було роз'єднання війсь­кових сил. У цих умовах нашестя на рубежі ЗО—40-х рр. XIII ст. кочових орд Батия і подальше виснажливе золотоординське іго поставили під питання не тільки державну єдність, але й саме існування Русі.

Руйнування виробничих сил, консервація натурального госпо­дарства, політика золотоординських феодалів, спрямована на підтримку міжкняжих чвар і збереження роз'єднання князівств і зе­мель Русі, призвели до подальшого поглиблення феодальної розд­робленості. Однак іноземним феодалам не вдалося ліквідувати дер­жавність Русі.

Політична залежність земель Русі виявилась у тому, що її князі змушені були визнати хана Золотої Орди своїм сюзереном. Орда присвоїла собі право стягувати данину з населення Русі і вимагала від князів служби військовими силами, однак, вона не спромоглася до глибших змін у внутрішньому державному устрої Русі. У межах її окремих князівств і земель діяли усі основні державні інститути, які сформувалися ще в початковий період феодальної роздробленості.

Зберігалася в основних своїх рисах і правова система, яка склалась ще в Давньоруській державі, хоч подальший розвиток феодальних відносин вимагав посилення регулятивної ролі права. Воно здійснювалося насамперед за рахунок збільшення об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, зміцненням привілей, загального посилення покарань за злочини, спрямовані проти економічного і політичного панування феодалів.

Слід відзначити, що у південно-західних князівствах Русі на­мітився процес їх самобутнього розвитку. Саме у цьому регіоні Давньої Русі і сформувалася українська народність та виникла Українська держава.