1. Війна українського народу за визволення з-під влади Речі Посполитої

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 р. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, наці­ональне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів*.

Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі Конц-польського: "Если нельзя достать казаков, то наказувать их жен й детей й дом разрушать! Лучше на том месте крапиве расти, чем зти изменники будут размножаться!"**

Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалеж­ність, відстояти право на існування народу і держави. Воєнні події 1648—1654 рр. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального пану-

вання в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки — так звані "виписчики". У 1591— 1593 рр. їх очолив К.Косинський, а у 1594—1596 рр. — С.Наливай­ко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників — страчено. За ординацією 1638 р. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяль­ність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.

Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 р. спалах­нули полум'ям великої народно-визвольної війни, яку розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козац­тва. В міру того, як до них почали приєднуватися широкі маси українців, завдання війни ставали більш чіткими і визначеними. Це були дуже важливі і на той час не прості завдання. Вірне уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмель­ницького, сформульовані ним на переговорах з комісарами польсь­кого уряду у Переяславі в лютому 1649 р.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польсь­ких феодалів і створити власну українську православну, тобто на­ціональну державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з терито­рії України, Б.Хмельницький заявляв: "Вьібью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду й кривду свою, теперь буду воевать за нашу православную веру..."

Слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу саме з польськими феодалами-магнатами, їх владою, а не проти трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ — взаємодопомога українських повстанців і польського селянства. Чимало поляків ставали у 1648—1654 рр. під прапори українських полків. Загально­відомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушіння проти України.

Національно-визвольна боротьба була тісно пов'язана з бо­ротьбою соціальною. Слід враховувати, що на час війни в Україні існувало суспільство, яке складалося із антагоністичних класів. 1 кожен з них поряд із загальними — національними завданнями, переслідував ще й свої власні — класові, соціальні інтереси. Феода­ли — козацька старшина, шляхта — боролися з Польщею, щоб примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умо­вах польського панування українські феодали змушені були відда-

вати частину прибутків магнатам та польським державцям. Трудящі маси України — залежні селяни, міські низи — прагнули націона­льного і соціального визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацького імунітету і самодіяльне масово покозачувалися. Отже, народно-визвольну вій­ну вело суспільство, яке роздиралося класовими протиріччями. Проте, загальні завдання та інтереси об'єднували учасників війни різні класові групи населення, сприяли консолідації національних сил України.

Соціальні (в широкому розумінні) та вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в народно-визвольний рух. Усе це стало однією з причин, чому війна велася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських феодалів, нової адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час війни Б.Хмельницький. Одне з найбільш значних заворушень сталося у лютому 1650 р. на Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України — Худолія. Цей виступ невдовзі був придушений, а Худолія страчено.

Вирішальну роль у перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодальне залежного селянства. Вони складали не тільки основу військової сили, а й були єдиними годувальниками україн­ського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре уявляли Б.Хмельницький та його оточен­ня. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення українців чужинцями, Б.Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель України польських магнатів йому допоможе "...вся чернь, Люблин й Краков, от которой я не отступаю й не отступлю, бо це права рука наша..."

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організу­юче начало в їх устрій та діяльність, а також в господарсько-полі­тичне життя країни. Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того, Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою за­ставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів. У 1652 р. в зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, більш зручне місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 р.

На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно об­ґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського на­роду, православного у своїй більшості, проти католицької Польщі.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі поса­ди у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дип­ломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 р. очолив війну за визволення України.

 

2. Формування української національної держави у 1648—1654 рр.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-виз­вольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений націо­нальної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільс­тва в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо­литої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук­раїнська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 р. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівс­тво із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько­го короля про свої наміри створити незалежну українську державу*.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак­тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко­зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси­мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі­зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержа­ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 р.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 р.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управ­ління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів:

генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на усю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Проте вона не була постійно діючим органом. Її скли­кали для вирішення найважливіших питань життя України, ведення війни, а також виборів генерального уряду. Поступово її замінила старшинська рада, яку здебільшого складали генеральні старшини та полковники.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими по­мічниками, які складали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військо­вих, фінансових функцій. Він видавав універсали — загальнообо­в'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скли­кання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем ("Тіе усі полки били при гетману...")*.

Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 р. було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хме­льницький оголосивсебе главою звільненої України: "Правда, что я мальій й незначительньій человек, но Бог дал мне, что я єсть единовладелец й самодержец русский"*. Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних гетьманів українське військо умовило Б.Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клей-ноди збіглих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки.

Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьман­ську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець підтверджує, що "...разних стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана й подарки прислали". Надійшли подарунки і від московського царя.

А ось лист Б.Хмельницькому з далекої Англії: "Титул от английцев, данньій Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей милостью генералиссимус й стародавней греческой религии й церк­ви, властелин всех запорожских казаков, страх й истребитель поль-ской шляхтьі, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя~ щенников, преследователь язьічников..." Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях державних властелинів.

Слід відмітити, що становище Б.Хмельницького зумовлювало­ся в міру реалізації його планів. Ще на початку війни він визначив для себе роль глави держави, яку збирався створити в Україні.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старши­ни, які керували окремими галузями управління. Генеральний обоз­ний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військо­вими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх мате­ріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зноси­нами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової

ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. При нагоді вона могла класти край проявам сваволі полковника і, навіть, усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани.

У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким же статусом містах правили отамани з виборни­ми особами від міського населення.

За Україною, як за державою, було визнане право мати пос­тійне реєстрове військо. В 1648—1654 рр. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю у 300 тисяч чоловік, яка іменувалася козацтвом. Цікаво порівняти: Б.Хмельницький у січні 1648 р. перемістився у Січ із загоном в 300 чоловік, а розпочав воєнні дії у квітні того ж року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєзда­тність збройних сил. Для того він влітку 1648 р. прийняв військовий Статут — "Статут про устрій Війська Запорізького". Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо нагадати, що шановного полковни­ка М. Кривоноса прикували до гармати за неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну тери­торію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р.Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь*.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ ви­никнув у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він лише визначав територію, на якій дислокувався козацький реєстровий полк, населення якої було зобов'язано утримувати цей полк на свій кошт. Проте, почи­наючи з літа 1638 р., до полків та сотень, як територіальних одиниць, включили усе населення і на нього була поширена влада полкових та сотенних урядів. Згідно з Зборівським договором тери­торія вільної Наддніпрянської України обіймала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн. населення*.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територі­альну одиницю.

На думку деяких вчених, полково-сотенний устрій є істотним елементом української державності, притаманний їй єдиній. Зрозу­міло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але в Україні полково-сотенна організація отримала військову, адмініст­ративну та судову владу. При тому вона виявилася напрочуд життє­здатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади і управління, що формувався, потре­бував матеріального забезпечення. З цією метою провадилося зби­рання податків. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Україна віддавала до казни короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри. У 1648—1654 рр. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих, — сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу ввести власну грошову систему. В листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмель­ницького, на козацькій Україні була здійснена спроба карбування монети. На одній її стороні був меч, а на другій — ім'я Богдана.

Держава склалася на основі ідеології української національної державності. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхід­ності мати власну державу, а й з усвідомлення здібностей та мож­ливостей українського народу створити таку державу**. На час визвольної війни в Україні існувало декілька концепцій національ­но-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., і особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію "козацького панства", козацької держави, яка грунтува­лася на ідеях козацької соборності. Для перетворення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстровців П.Сагайдачний, досвід якого було використано при розбудові української козацької держа­ви. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 р. — Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П.Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не додержувала обіцянок. У 1625 р. вже після смерті П.Сагайдачно­го, козаки вдруге звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які збе­рігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що глава цієї організації Б.Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Мабуть, це було щось на взірець аристократичного республі­канського правління, оскільки реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини та шляхти. М.Драгоманов у другій поло­вині XIX ст. писав, що устрій української держави 1648—1654 рр. був більше подібний до устрою теперішніх держав європейських, так званих конституційних*.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 рр., сучасники нарікли українською козаць­кою державою, називаючи Військом Запорізьким або Хмельниччи­ною (Хмельнишиною). Більшість вчених використовує назву Геть­манщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні нема іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б.Хмельницький) діє, як "правитель", тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 рр. Україна підтримувала постійні дипло­матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Украї­ною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — нада­вати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не збиралася задовольнити його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це пород­жувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни і міщани вбивали шляхту, орендарів, урядни­ків, знищували їх майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ усе більше переко­нувався, що тільки власна незалежна держава захистить його сво­боду і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридичне розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежність від неї.

Величезна історична заслуга Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді соціа­льного компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціа­льно-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшината і шляхти. Так, він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави*.

§ 3. Основні риси права

Джерела права. Формування національної держави дуже впли­вало на формування права, що діяло в Україні. Але воно розвива­лося дещо іншим чином, ніж державність. Якщо апарат польської влади був ліквідований, то у праві скасовувалися лише ті норми, які закріплювали панування в Україні польських магнатів, — "Статут на волоки", королівські і сеймові конституції, ординацію війська запорізького.

Зберегли чинність основні джерела права, що діяли в Україні до 1648 р. — Литовські статути, магдебурзьке право та інші, оскіль­ки їх норми відповідали характеру феодальних відносин і захищали, особливо III Литовський статут, інтереси українських феодалів. Саме тому дія цих джерел поступово розширюється. У III Литовсь­кий статут вносяться нові положення, що зміцнюють пануючу роль українських феодалів. Оскільки збільшується число привілейованих міст, розширюється також і сфера застосування магдебурзького права. Серед його актів варто, перш за все, виділити "Порядок прав цивільних".

Право України вирішує нове для себе завдання — оформлює і закріплює розбудову української держави. Будучи звичаєвим пра­вом, воно протягом 1648—1654 років регулює широке коло відно­син, і насамперед організацію полково-сотенної системи як основи державності, систему судочинства і багато іншого, аж до порядку ведення бойових дій.

Виникають й нові джерела права, які є прямим результатом створення української держави. Йдеться про універсали гетьмана Б.Хмельицького. Це були розпорядчі акти вищої влади,.загальноо­бов'язкові для всього населення України. Щоправда, нерідко уні­версали видавали і полковники.

Зміст універсалів відбивав зміни у суспільно-політичному і економічному ладі України, які вимагали свого правового регулю­вання, а також звичаї. Саме універсали санкціонували й корегували ті з них, які визначали організацію і діяльність полково-сотенної системи управління. Універсали регулювали широке коло відносин (наприклад, поземельних з роздачею земель старшині у власність і користування; адміністративних, пов'язаних з призначенням на посаду). Універсали також вимагали від адміністраторів карати смертю розбійників.

В розглядуваний період Україна в особі гетьмана приступає до укладення міжнародних угод. Ними оформлювалося і утверджува­лося становище України як суб'єкта міжнародно-правових відно-

син і разом з тим закріплювався процес розвитку і міжнародного визнання української держави. В ряд з міжнародними актами варто поставити й Березневі статті, оскільки вони були відповіддю на статті Б.Хмельницького і врешті-решт оформили обопільну угоду України з Росією.

Право власності. Регулювання права власності зосередилося на наданні козацькій старшині маєтків "в ранг" як нагороду за служін­ня під час перебування на певній посаді. Таким чином був оформ­лений новий, під умовою, статус земельної власності — рангові маєтки, рангові землі.

Злочини і покарання за них. Система злочинів і покарання за них скорочується за рахунок виключення з неї замахів на королів­ську владу і магнатсько-шляхетський порядок управління, а також злочинів проти католицької церкви. Але з'явилися нові склади злочинів: зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської адміністрації, ненадання допомоги під час бою.

Міри покарання в умовах війни було ужорсточено. Дисциплі­на серед козаків підтримувалась суворими покараннями в разі порушення її. Зрадників страчували усіх без винятку (вже згадува­лося про страту Худолія — ватажка козаків, які у 1650 р. повстали проти Б.Хмельницького). Безпощадно було страчено й тих стар­шин, які наприкінці 1651 р. — на початку 1652 р. створили опози­цію Хмельницькому (це були полковники С.Герасимов, М.Гладкий, Л.Мозиря, С.Підібайло та ін.). Суворо карали осіб (здебільшого це були селяни), які нападали на старшинсько-шляхетські маєтності.

У той же час спостерігається чимало випадків, коли смертна кара замінювалася штрафами.

Судочинство. Процес в генеральному, полкових, сотенних і курінних судах відбувався за нормами звичаєвого права. Зберігало­ся шлякування чи гоніння слідом. Це був засіб досудового слідства. Засідання були публічними. Допускалося оскарження рішень і ви­років у суди вищої інстанції. Вироки, винесені за злочини, вчинені у бойових діях, оскарженню не підлягали.

Отже, у 1648—1654 рр. починає створюватися національна правова система України, хоча вона все ще грунтувалася на Литов­ських статутах і магдебурзькому праві. Це явище було пов'язане з молодістю української державності.

§ 4. Перехід України під протекторат російського царя

Сміливий і волелюбний народ України розумів, що у визволь­ній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзником могла стати Росія, єдиновірний російський народ.

Український народ завжди зберігав пам'ять про свій зв'язок із східнослов'янськими народами. Тому він плекав надію зблизитись і утворити союз з ними. Саме цим пояснюється багато дружніх акцій українців щодо росіян. У Лівонській війні населення України допомагало російським військам, а К.Косинський і С.Наливайко ставили питання про перехід у підданство Росії. У Смутні часи (1611—1612 рр.) козаки відмовилися брати участь у штурмі Моско­вського Кремля та Троїце-Сергієвої лаври.

У тяжкі часи поразок український народ, рятуючись від пере­слідувань польської влади та її феодалів, шукав захисту у Москов­ської держави та знаходив його. Втікачам з України було дозволено проживати у прикордонній смузі ~ Порубіжжі. Вони селилися слободами, звідки й пішла назва — Слобідська Україна. У 1638 р. після поразки повстання Я.Остряниці, повстанці заснували декіль­ка слобод.

Російський народ завжди співчутливо ставився до України та її народу, намагався полегшити їхню долю, наскільки це було можливо, заохочував наміри України зблизитися з Росією. Але офіційно уряд Росії до пори не висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов'язаний Поляновським мирним догово­ром (1634 р.) з Польщею і не був готовий до нової війни з нею. Тому царський уряд, починаючи з 1648 р., передбачливо обрав позицію вичікувального нейтралітету, що практично означало відмову від допомоги Польщі в її боротьбі проти України.

Між Україною і Росією йшла жвава торгівля. Україні було дозволено безмитне купувати в Росії хліб і сіль. Росія допомагала їй зброєю і грошима. Як і раніше, вона надавала свої прикордонні землі вихідцям з України для поселення. Після укладення Білоцер­ківського договору російський кордон був відкритий для втікачів з України. У 1651 р. відбувається масовий перехід селян і козаків на Слобідську Україну. Такі переходи відбувалися і в наступні роки. У 1652 р. сюди перейшов з-під Острога полковник Ї.Дзіковський, з ним 1000 козаків з сім'ями, майном і худобою. На новому місці вони заснували селище Острогожськ. Царський уряд не чинив перешкод донським козакам битися в лавах українського козацтва.

Уперше загін донський козаків прибув в Україну на допомогу повстанцям вже у березні 1648 р.

Є підстави вважати, що складачі Соборного уложения 1649 р. використали, як одне з його джерел. Литовський статут. Вони це зробили не тільки тому, що він у свою чергу, мав своїм джерелом Руську Правду, а тому, що статут офіційно діяв в Україні. Викорис­тання норм Литовського статуту як одного з джерел Соборного уложення мало на меті зміцнити зв'язки України та Росії.

Протягом 1648—1654 рр. Росія і Україна підтримували дипло­матичні стосунки. Перше українське посольство на чолі з полков­ником С.Мужеловським направилося до Москви у січні 1649 р. після блискучих перемог України над Польщею. У відповідь на це в Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г.Унковським. Впродовж п'ятиденних переговорів у Чигирині (17—22 квітня 1649 р.) воно переконалося у прагненні українського народу звільнитися з-під гніту Польщі і встановити тісні стосунки з Росією. З цього моменту дипломатичні зв'язки між Україною і Росією стають постійними. Особливо вони активізувалися з 1651 р., коли Україна розірвала з Польщею Білоцерківський договір.

Протягом 1649—1654 рр. Б.Хмельницький надіслав до Москви 10 повноважних посольств. Москва за цей час направила в Україну не менше 15 посольств і окремих посланців.

За роки виснажувальної війни, не раз обдурені своїми підступ­ними союзниками, Б.Хмельницький, козацтво, український народ все більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першо­чергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення нале­жало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благосло­вив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з нею і про те, що "гетьмана Богдана Хмельницького й все Войско Запорожское з городами их й землями принять под свою государеву вьісокую руку..."*. Для здій­снення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до Укра­їни повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.

Правове оформлення переходу України під протекторат москов­ського царя. 8 січня 1654 р. у день Богоявлення у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представ­ники від міст України, усіх її соціальних верств: "...собралось великеє множество всяких чинов людей". На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Цим вердиктом завершився про­цес зближення України і Росії у 1648—1654 рр.

Запорізьких козаків, їх представників на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б.Хмельницького, що готові "со всем народом... что живет по обе сторони Днепра, под протек-цию... российского монарха"*.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцни­ти церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церков­ному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім усі інші. Разом з тим такий авторитетний дослідник, як Д.Дорошенко, твердить, що далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання дати присягу**. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати прися­гу. Відмовився від присяги кальницький полковник Ї.Богун, Уман­ський та Брацлавський полки***.

Б.Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягну­ли, щоб "виконання присяги изі обоихі сторонь било".

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження Укра­їни у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їх прав і привілеїв, а також вільностей української держави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які погоджуючись з українським народом на підданство Росії, разом з тим радили: "...нужно знать, что ничего худого не вишло для вольности казаков"*.

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому до­говорі і запропонувало свої умови царю.

Проект договору розроблявся довго і ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них дуже докладно перераховувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу України у її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих суплік Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього пись­мового договору з Росією, який був скріплений підписом Б.Хмель­ницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-рі­зному: статті Б.Хмельницького, прохальні пункти, Переяславський чи московський договір. По суті в ньому йшлося про своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацю­вання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні зміст його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. У такому вигляді, тобто статті Б.Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі чи Московські статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей документ, та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича війську запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, а також про передачу Чигиринського староства "на геть­манську булаву".

Так, нарешті, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

Тогочасний царський уряд і пізніше, навіть, такі руйнівники України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як

договір, а Березневі статті називали договірними статтями. Це була відповідь на прохання, з яким зверталася інша сторона.

Правовий статус України і українського народу за договором 1654 р. Ним передбачалося зберегти недоторканими суспільний лад України і в цілому той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б.Хмельни­цькому і всьому війську запорізькому "...бьіти под нашего царского величества рукою по прежним их правам й привилеям... й тех прав й вольностей нарушати не велели".

Главою України залишався виборний гетьман як "верхній володар". Але царя потрібно було оповіщати не тільки про резуль­тати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на "подданство й верность" царю і одержати від нього клейноди.

У статтях Б.Хмельницького містилося прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцялося, що Україна буде повідомляти царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою ворожою Росії, і заборонив Україні вести пере­говори з Польщею та Туреччиною без відома царя, "... ас турецким султаном й с польським королем без государева указа не ссьілать-ся". Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того бажала, одержала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з'ясування -фінансового стану України. На перший раз цар велів "...послать свого государева жалованья по давним обьічаям предков своих... гетману й всему Войску Запорожскому золотьіми".

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо го­ловні їх побажання були задоволені. Що ж до селянства, М.Драго-манов підкреслював, що переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси*. Вони вимагали: "Сами смотреть будем:

кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенньій крестья-нин — должность обьіклую его царскому величеству отдавать бу­дет". Березневі статті підтвердили колишні права і вільності украї­нських феодалів, перш за все спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 рр., було вирішене. Україна (щоправда, не усі її землі і не усе населення) вийшла з-під влади Польщі і увійшла до Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали вирішили також своє соціальне завдання — зміцнили власне економічне і політичне панування. М.Драгома-нов зазначав що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство і орендарі їх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв'язків України з Росією за догово­ром 1654 р. Вирішення цього питання ускладнюється рядом обста­вин, перш за все відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 р., а також різними поглядами на кінцеву мету цього договору з обох сторін.

Україна поперед усе прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В.Батур-ліна, вже під час переговорів стала на позицію включення України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову форму зв'язків, відносин України та Росії за договором з їх реальним втіленням в життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також давністю державно-правових подій, що розглядаються. Враховуючи конкрет­ні факти і застосовуючи принцип історизму, дехто робить висно­вок, що за договором 1654 р. Україна увійшла у підданство до Росії як васальна держава.

Розглянемо це питання докладніше. Україна укладала договір з Росією як вільна держава, як визнаний суб'єкт міжнародного права. Вирази "взять под вьісокую государеву руку", "поддаться под вьісокую руку царя" — це загальноприйняті, поширені у міжнарод­но-правовій практиці того часу юридичні формулювання, які скрі­плювали відносини протекції*. За договором 1654 р. ця залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошо­ву данину та контролювати зовнішні зносини України. Деякі вчені розцінюють ці обмеження як номінальну протекцію царя над Укра­їною. В.Липинський розцінював щорічну данину за військову допо­могу царя нормальною умовою протекції**. М.Грушевський додержував думки, що право ведення зовнішніх зносин, яким на той час володіла Україна, — це прерогатива самостійної держави*.

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом декількох десятиліть панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єднувалася з Росією і увійшла до складу Російської держави як самоврядна автономна територія.

Нині ці твердження обгрунтовано спростовуються рядом дока­зів. Одним з них може бути такий аргумент. Коли б у 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б.Хмель­ницький у промові на Переяславській раді не ризикнув запропону­вати народу скористатися правом обрати собі сюзерена з формаль­но рівних кандидатур: султана турецького, хана кримського, короля польського та царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Не можна не враховувати і те, що в усіх документах, котрі відносяться до подій, що розглядаються, термін "возз'єднання" відсутній. Останнім часом замість терміна "возз'єднання" викори­стовують термін "входження". Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою "входження" може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу держави**.

Договір 1654 р. — значна подія в історії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо і однобічно. Часом змішують самий договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що виявилося у наступному в міру розвитку відносин за договором.

В радянській науці договір про вступ України у підданство Росії розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на початку 50-х рр.) — як благо.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М.Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — "добрі зерна", і його негативні для України положення — "злі зерна". Нарешті, так підходив до оцінки договору 1654 р. і М.Грушевський***.

За договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне держав­не утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі. Не заплющуючи очей на класову нерівність, що існувала в Україні, М.Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р., вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Московській держа­ві. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Хибні частини договору 1654 р., окремі його положення, дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав й вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України, деякі люди, піддаючись емоціям, різко засуджу­ють договір 1654 р., а вступ України у підданство до Росії, вважають поразкою Б.Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті документів прямо говорилося про цю "милость". Однак це форму­лювання — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

Укладаючи цей договір, Росія зміцнювала єдиновірну Україну, що зазнавала образ та утисків від католицької Польщі. Головне ж те, що Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним населенням. Росія враховувала також вигідне геополітичне становище України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно і політичне, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалась нака­зом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.

5. Українська держава у 1654—1659 рр.

За Березневими статтями навесні 1654 р. Б.Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим, гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу,

Територія незалежної України. Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір: на лівому березі Дніпра — Чернігівщина і Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила "під високу руку" російського монарха, оскільки складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне ста­новище.

Суспільний устрій. Звільнення з-під влади Польщі, формуван­ня самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя Украї­ни, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збіль­шення дрібної козацької власності на землю, а, отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску феодальної експлу­атації*.

Феодали. Основна маса земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій старшині. У такий спосіб клас феодалів поповнився козацькою старшиною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в один із трьох урядів, діставав шляхетні права, старшина ставала пануючим кла­сом. Феодали (старшина та шляхта) привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів — за ними закріплювалося виключне право на зайняття промислами (поташним, пивоварним, млиновим), а також оптовою торгівлею. Б.Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їх привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором 1654 р. православна церква в Україні була відновлена в своїх правах. Царський уряд підтвердив права та привілеї право­славного духовенства та пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване становище православного духовенства визначалося роллю, яку цер­ква відігравала в ідеологічному та політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої групи населення, як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з ос­таннього мало бути сформовано військо України. Тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську.

Звідки, мабуть, і з'явилася нова назва реєстрового козака — "вои-нского звания человек".

Як відомо, реєстр був оголошений в 60 000 козаків. Проте Б.Хмельницький, щоб зменшити соціальну напруженість, залишив у складі реєстру додатково ще значну кількість осіб. Реєстровці були майнове заможними, інакше вони не могли б нести службу. Цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Реєстровці були власниками землі. Джерелом земельних володінь більшості з них було захоплення земель, які стали безхазяйними у 1648—1654 рр. Рядові реєстрові козаки несли військову службу (бойову і похі­дну), яка була досить важкою та підлягала тільки своїй козацькій адміністрації.

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого насе­лення, як і раніше, складали селяни (посполиті). "После войньі Богдана Хмельницкого, як осели люди, тогда можайньіе пописа­лись в казаки, а бедньіе остались в мужиках", тобто посполитими і феодальне залежними. Це становище відповідало інтересам і напо­ляганням козацької старшини, які були чітко відображені у статтях Б.Хмельницького.

Разом з тим слід відмітити таке нове явище як збільшення прошарку вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польсь­кого землеволодіння та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна маса селян, яка брала участь у війні, спроміглася увійти до розряду вільних жителів військових поселень, де вони покозачилися. Ці покозачені селяни набули право на володіння землею і на особисту свободу.

Це явище великого значення — воно на той час послабило систему феодального гноблення в Україні. М.Драгоманов зазначав, що після 1654 р. сільське населення України здебільшого було вільним*. Вільні селяни підлягали козацькій адміністрації. Тих селян, які не покозачилися, було повернуто феодалам, проте режим експлуатації був пом'якшений. Як і раніше, Хмельницький закли­кав феодалів поводитися скромно з підлеглими, не переобтяжувати їх феодальними повинностями.

Приватновласницькі селяни зберігали право переходу. Проте українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб це пра­во обмежити. Особливо вони старалися не допустити переходів селян у козаки. Чіткого правового відмежування козацтва від се­лянства Хмельницький так і не зробив.

Міське населення. Після 1654 р. кількість міського населення України, а головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням

польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади і більшість городян одержали особисту волю. Основну частину насе­лення міста складали міщани. "Ті, що не пристали до козаків, пішли у міщани". Тому часто термін "городяни" визначає саме цю частину населення міста. Термін "міщани" поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у житті міст перейшла до українського населення. Б.Хмельницький збільшив число міст, що управлялися за магдебурзьким правом. Він звільнив ці міста від постоїв та інших військових обов'язків, надавав купцям і ремісникам різні пільги.

Політичний устрій. Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 рр. Гетьман Б.Хмельницький твердо і впевнено очолив цю систему.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним правителем. Як такий, він, перш за все, був важли­вою складовою частиною військово-адміністративної і полково-со-тенної організації, яка (і, насамперед, генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожан­щину. З введенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. ство­рюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумсь­кий та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-коза­ки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадко­вість між полковою організацією України та Слобожанщини. Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в адмініст­ративних і військових справах вона була підпорядкована безпосе­редньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному прика-зу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалася й на, так звані, ра­тушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністра­тивної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська складала 60 000 чоловік. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які билися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи складали королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися "Войско его царского величества Запорож-ское".

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх воєнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєстровці разом із російською армією пішли походом проти Поль­щі за визволення земель України, Білорусії, Росії.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру до 80— 100 тисяч вояків проти визначених 60 тисяч, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з сильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-мор­ські підрозділи.

Незабаром після березня 1654 р. уряд Росії відмовився сплачу­вати козакам платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна несе великі витрати. Крім того, царські урядовці нагадали Б.Хмельницькому про його минулі обі­цянки: "...хотя число войска запорожского й велике будет, а госу­дарю в том убьітка не будет, потому, что они жалованье у государя просить не учнут". Відмова виплатити рядовим козакам 42 тис. золотих рублів потягла скорочення українського війська, оскільки служба вимагала чималих витрат і була під силу лише заможним.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 р. відбувається зростання значення православної церкви. Зміцнення єдиної православної віри було ідеологічним обгрунтуванням наро­дно-визвольної війни.

Судові органи. Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна судова система*, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнава­лося право мати власні суди та судитися "по своїм попереднім правам".

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, од­нак незабаром в їх складі стали виділятися колегії, а також окремі урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публіч­ної влади в Україні, тобто утвердження української національної держави, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Міжнародний статус України. Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статтей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Росія не повідомлялася. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відноси­ни як з самостійною державою. У документах, адресованих гетьма­ну Б.Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом- У договорі зі Швецією, що був підписаний у 1657 р., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні про­текцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України положен­ня договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулю­вав, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні пи­тання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала вла­сний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 р. Росія зобов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії — загін чисель­ністю 3 тис. чоловік, який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Києві посіли князі Куракін і Волконський. А втім, це трапилося не без відома Б.Хмельницького. Він у 1653 р., передбачаючи війну з Польщею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: "По челобитью гетмана велел государь бьіть в Києве ратньім людям для бережения оть приходу поляковь й всякихь воинских людей"*.

у 1654—1656 рр. під час спільних воєнних дій Росії та України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віденського перемир'я всупереч умовам договору 1654 р. та протестам з боку Б.Хмельницького. Але у червні 1657 р. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові та заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, що прибули разом з воєводами.

В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військо­вими загонами закріпилися під час заселення цієї території пересе­ленцями з Росії для їх захисту та управління ними. У 1654—1656 рр. воєводою усіх російських військ в Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський. Він затверджував полковників, обраних старши­ною, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному прика-зу в Москві.

В 1656 р. цар порушив свій союзницький обов'язок, уклавши у жовтні перемир'я з Польщею. Про його зміст Україну повідомили лише на початку грудня. Цей вчинок завдав Хмельницькому вели­кого смутку, але не зменшив його рішучості продовжувати боротьбу за зміцнення незалежності України. Хмельницький сміливо засудив політику Росії, звернув увагу царя на ненадійність укладеного пере­мир'я, почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, він у цей час добивається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина 16-річного Юрія, незважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління'

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 р. призу­пинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негатив­но відбилося на розбудові Української національної державно-пра­вової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства*. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економіч­ної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями.

Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа — генеральний писар І.Виговський, який зрадив пам'яті свого благо­дійника. Він почав з того, що відібрав гетьманство у Юрія і тим завдав удару по спадкоємності гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим геть­маном, хоча, до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним юристом. Він не зумів порозумітися ні з старшинсь­кими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.) За ним Україна втрачала незалежність і повер­талася до Речі Посполитої як автономія під назвою Руське князів­ство, яке, крім іншого, втратило право на міжнародні зносини із зарубіжними країнами. Воно складалося лише з Брацлавщини та Київщини. Інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 р., поверталися польські землевласники.

Отже, це був погіршений Зборівський договір, тому він став мертвим документом.

Гетьманування І.Виговського викликало обурення у народі, призвело до громадянської війни. В цих умовах гетьманом став Юрій Хмельницький, який вирішив укласти новий договір з Мос-ковією. На скликаній у Жердовій Долині раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфе­деративному зв'язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщини й частини Білорусії; вільне обрання козаками єдиного гетьмана; право на зовнішньополітичну діяльність забороняли перебування на її тери­торії московського війська і воєвод та ін.

Однак О.Трубецькой — командувач російськими військами, вдавшись до шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених ^московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей. Його зміст істотно змінював характер українсько-російських взаємовідносин, переносячи їх зі сфери конфедеративного зв'язку у площину обмеженої автономії України в складі Московії*.

§ 6. Автономія України

Землі України. Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б.Хмельницького призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну, або тогобічну та сьогобічну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І.Брюховецького) та правобережного (П.Тетері).

Юридичне поділ був оформлений Андрусівським перемир'ям ЗО січня 1667 р., яке Польща та Росія уклали без участі України. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії входить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі. Запорізькій Січі судилося перебувати під владою Росії та Польщі.

У 1686 р. договір про вічний мир між Польщею та Росією підтвердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобе­режжя був закріплений створенням між ними нейтральної зони. Її було заборонено заселяти.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої поло­вини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю.Хме­льницького), друга назва — Гетьманщина, обумовлювалася її полі­тичною організацією. Правобережжя залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо "Великим княжеством Руським"*.

За Бучацьким миром, укладеним в 1672 р. між Польщею і Туреччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Доро­шенком, віддані під протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобе­режну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій протест: у 1668 р. — при гетьмані П.Доро­шенко, у 1676 р. — при І.Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі. У повсякденному житті населення цих земель підтриму­вало постійні зв'язки (родинні, економічні, політичні). У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський та Уманський пол­ки, а у 1675 р. — Корсуньський полк. Через рік правобережний гетьман П.Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями

і присягнув на вічне підданство Росії. Запорізька Січ після 1687 р. підлягала безпосередньо царській адміністрації. Слобожанщина, де жили здебільшого переселенці з України, які створили тут полко-во-сотенну організацію, стала вважатися українською землею*.

Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць — пол­ків. На Слобожанщині було створено п'ять полків. Але в адміністра­тивних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо Білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

Розчленування України на Лівобережну та Правобережну дуже полегшило царату здійснити свій план переведення України зі стану незалежної держави у автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 р. гетьман Брюховецький "ударив чолом цареві мало­російськими городами", та оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав іменувати себе "Великия й Мальія России самодержець"**.

Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі України та її класів закріплювалися у нормативних актах, перш за все, у так званих, гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сторін — Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з Росією. Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ було прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю.Хмельни­цького (1659 р.); Московські, вони ж Батуринські чи Ї.Брюховець-кого (1665 р.); Глуховські чи Д. Многогрішного (1669 р.); Коното­пські чи І.Самійловича (1674 р.); Коломацькі чи І.Мазепи (1687 р.).

Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 р., а 1659 р. юридичне закріпили автономію. Слід відмітити, що вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можливість для наступних обме­жень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б.Хмельницького; по-друге, закріп­лював зверхність, влади царя й, тим самим, ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії.

Царський уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях Мазепи було заявлено про прагнення об'єднати "народ Малоросійський з великоруського народу всякими людьми, чтобьі бьіли они одною их царевого величества державою обще..."

Суспільний устрій. Царат намагався використати господарство України для обслуговування потреб Росії. У той же час, оскільки економіка України стала частиною всеросійського ринку, царський уряд не міг не турбуватися про її розвиток. Через це розвиток господарства України відбувався нерівне, переборюючи численні перешкоди, але у цілому — успішно*. При цьому Росія старанно оберігала свої інтереси. У 1669 р. з метою підтримки її державної монополії було заборонено вивозити з України горілку та тютюн.

Контраст між господарським становищем Лівобережних укра­їнських земель, що були під Росією, і Правобережжям, що було в складі Речі Посполитої, був разючим. Сучасники називали останнє руїною. Тут спостерігається загальний економічний занепад, явне запустіння. Донедавна родючі землі перетворилися у спустошену пустелю: На таке Правобережжя вже ніхто не зазіхав. Не дивно, що польський уряд на початку 70-х рр. був згодний відмовитися від Правобережної України.

Суспільні структури та правовий статус класів України. Феодали продовжували вимагати нових гарантій як від царського уряду, так і гетьмана. У другій половині XVII ст. їх права розширюються рядом владних розпоряджень. Земельні володіння українських феодалів збільшуються. Головним джерелом наділення землею було пожалу-вання її гетьманом. Старшина отримувала рангові маєтності (воло­діння). Це були землі, які урядовці одержували за службу згідно з їх посадами. З умовних володінь рангові маєтності поступово пере­творюються на спадкові. До рангових маєтностей відносився Бату-рин — гетьманська резиденція. Гадяч з рангової маєтності перетво­рився у спадкову землю родини Брюховецьких. Згодом уся терито­рія Стародубського полку перейшла у спадкову власність. За своїми земельними володіннями козацька старшина не тільки зрівнялася з шляхтою, а у багатьох випадках перевершила її.

Одночасно з розширенням земельних володінь козацька вер­хівка прагнула зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Круп­ними кріпосниками були гетьмани. І.Самойлович мав 20 тис. селя­нських дворів. У І.Мазепи було 100 тис. селян в Україні і 10 тис. у Росії. У 1659 р. українські феодали домовилися з царським урядом про повернення селян, які втекли з України в Росію та навпаки.

Особистими привілеями феодалів були заборона піддавати їх арешту без санкції суду і суворі покарання за посягання на їх життя та гідність.

Фактичне становище феодалів України не відрізнялось від становища російських феодалів, проте, вони прагнули і юридичне

зрівнятися з останніми. Вже гетьман Брюховецький домігся чина боярина, а члени його посольства в Москві (500 старшин) були пожалувані у дворяни (Московські статті). За Глухівськими стаття­ми цар пообіцяв надавати дворянське звання за поданням гетьмана. Крім того ці статті підтвердили колишні вільності феодалів, а також пожалування, які вони одержали від Б.Хмельницького.

Після відновлення землеволодіння польської шляхти на Пра­вобережжі за Гадяцьким трактатом їй дозволили повернутися в Україну, де вона була зрівняна у правах з українськими феодалами.

Реєстрове козацтво. В другій половині XVII ст. їх число то зменшується, то збільшується. Якщо за Березневими статтями ре­єстр був обмежений в 60 тис. козаків, то за Глухівськими статтями він нараховував лише ЗО тис.*

Реєстровці звільнялися від податків, військових постоїв**. У 1674 р. гетьман І.Самойлович домовився з царським урядом, що останній не відбере козацьких вільностей, не називатиме реєстров­ців "мужиками", що російські війська не будуть розміщуватись у дворах козаків і брати їх у провідники. Реєстровці мали право "...держати вино, пиво і мед, а продавати вино бочкою на аренди і куда хто хоче, а пиво і мед вільно продавати гарцом..."***. Належ­ність до реєстрового стану не передавалася у спадщину. Тому у Глухівських статтях містився пункт, щоб ніхто не відбирав козаць­кого майна в удов і дітей козацьких.

Селяни-посполиті. Наприкінці XVII ст. становище селян стало помітно погіршуватися. Феодальне залежний селянин був зобов'я­заний "звиклим послушанием". Основні його обов'язки полягали у сплаті ренти феодалові та податку у військову казну — "общевойс-ковую скарбницу". Податки йшли на утримання адміністрації та війська. Частина їх передавалася до царської казни, розмір якої постійно зростав.

Українське селянство, як у попередні роки, повставало проти своїх гнобителів. У 1687—1689 рр. ряд селянських виступів охопив усе Лівобережжя. Нерідко селяни України та Росії виступали разом. Запорожці, очолювані отаманом Сірком, брали участь у повстанні С.Разіна.

М.Грушевський вважав, що саме через посилення феодально­го гноблення селяни України не підтримали старшинсько-шляхет­ські кола у їх прагненні зберегти незалежну Україну****.

Політичний устрій. В організації української державності в період, що розглядається, відбувається ряд змін.

По-перше слід відмітити, що була відкинута спадковість геть­манської посади та влади. Після смерті Б.Хмельницького його сина Юрія було усунуто від гетьманства. Гетьманом став генеральний писар Ї.Виговський. Ю.Хмельницький був обраний гетьманом вже в загальному порядку, після втечі Виговського до Польщі.

І у подальшому деякі гетьмани (Д.Многогрішний, І.Самойло­вич) намагалися зробити посаду гетьмана спадковою, але зустріли рішучу відсіч старшини*.

Гетьмана обирала загальновійськова (чи козацька) рада. У ній мав брати участь весь козацький стан. Зрозуміло, що це було можливим лише у виняткових випадках, наприклад, в умовах воєн­ного часу. Саме у такій обстановці в 1687 р. у військовому таборі під Коломаком було скликано раду, в якій брало участь 2 тис. козаків. Рада обрала гетьманом 1.Мазепу. Найчастіше гетьмана обирала старшинська рада (збори генеральної старшини, полковни­ків і сотників). Так були обрані Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович.

Відомі випадки, коли гетьмана обирала, так звана, чорна рада, тобто рада генеральної старшини з участю представників від інших станів. Ю.Хмельницький у жовтні 1659 р. був обраний гетьманом на чорній раді. До речі, за війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалося право обирати гетьмана.

Для обрання в гетьмани певне значення мала підтримка кан­дидата Запорізькою Січчю, хоча ні вона в цілому, ні її представники у виборах гетьмана, як правило, участі не брали. Саме Січ вплинула на обрання гетьманом Брюховецького, який раніше був кошовим у Січі. Але після його безславного кінця Запорізька Січ вже не втручалася у вибори гетьмана.

З договору 1654 р. випливало, що про учинене обрання доста­тньо довести до відома царя. Старшина сама запропонувала цей порядок: "чтобі то его ц. В-ву не вь кручину бьіло понеже тоть давний обьічай войсковой".

Після смерті Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступне обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом Виговського. Тому в Москві його обрання не визнали. Довелося проводити вибори вдруге у присутності посла Росії. За деякими відомостями Москва й із цим обранням не погодилася і Виговського довелося обирати втретє —

на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де, нарешті, московський посол вручив йому булаву.

Інформування царя про наступне обрання гетьмана перетво­рилося на обов'язкове одержання від нього згоди на обрання кандидата, що було записано у других Переяславських статтях. Московські статті 1665 р. підтверджували, що гетьман обирається за волевиявленням государя та ним затверджується. Отже, обрання першої державної особи України стало формальністю.

При призначенні і затвердженні обраного гетьмана царський уряд виходив з характеристики, яку одержував від своїх агентів, насамперед від воєвод, які перебували в Україні. Обрані у такий спосіб гетьмани присягали на вірність царю. З 1660 р. встановлює­ться порядок, за яким гетьман одержував клейноди — вищі знаки його влади і гідності, які привозили російські посли, або гетьман одержував їх від царя в Москві. Одночасно гетьман одержував від нього грамоту на гетьманування.

Обрання нового гетьмана, починаючи з обрання у 1656 р. Ю.Хмельницького, звичайно супроводжувалося складанням стат-тей, якими визначалися взаємовідносини України з Росією, гетьма­на та царя. Присягаючи на вірність царю, гетьман присягав також на вірність цим статтям.

Строк правління гетьмана не був визначений. Спочатку війсь­кова або старшинська рада мала право не тільки обирати гетьмана, а й і усувати його. Для цього мали бути серйозні підстави. Виговсь-кого було усунуто через те, що він перейшов на бік Польщі. У Конотопських статтях (ст. 6) спеціально застерігалося, що гетьмана можна позбавити влади за зраду. При усуненні Самойловича йому були поставлені у провину невдачі російського та українського військ у кримському поході, а також змова з кримським ханом. Коломацькі статті 1787 р. зафіксували, що відставка від гетьманства може статися за вказівкою царського уряду.

Після смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалася на Лівобережжя і Правобережжя. Але, коли в 1663 р. Польща знов утвердилася на Правобережжі, там було засновано самостійне геть­манство. Протягом певного періоду одночасно правили гетьман правобережний й гетьман лівобережний. Ї кожен з них претендував на владу в обох частинах України. В ряді випадків у титулуванні гетьмана відображалося, на які території поширюються його повно­важення.

Першим правобережним гетьманом було обрано колишнього однодумця і зятя Б.Хмельницького Павла Тетерю (1663—1665 рр.). В 1665 р. правобережним гетьманом став Петро Дорошенко (1665— 1676 рр.). Будучи великим патріотом, він очолив боротьбу за неза-

лежну Україну і об'єднання всіх її земель. На початку 1668 р. він проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя та Запо­різька Січ його не підтримали. З 1671 р. на Правобережжі гетьманів більше не обирали.

Першим лівобережним гетьманом був І.Брюховецький (1663— 1668 рр.). Він був першим гетьманом України, який поїхав до Москви, щоб особисто засвідчить царю свою покору.

Івана Мазепу відразу ж після обрання (1687 р.) було пожалу-вано гетьманом обох сторін Дніпра (це, так зване, двогетьманство), хоча з 1686 р. з укладенням миру влада гетьмана визволеної України обмежувалася Лівобережжям. Проте, й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережної України по-давньому називали себе гетьманами обох берегів Дніпра, щоб нагадати, що вони не відмовляються від законних прав на Правобережну Украї­ну.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобід­ську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Проте між Лівобережжям — Гетьманщи­ною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували еконо­мічні, політичні та культурні зв'язки, які зміцнювали свідомість українців в тому, що вони є представниками єдиної народності та єдиної території.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значним. У внутріш­ніх справах йому спочатку належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман називався "верхній воло­дар і господар отчизни нашої", "зверхніший властитель", "гетьман Войська Запорозького", "Гетьман військ его царського пресветлого Величества Запорожского обоих бере гов Днепра".

Як законодавець, глава та офіційний представник України гетьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу геть­манські статті. Будучи головним адміністратором, він особисто розпоряджався землею, що належала усьому козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими ска­рбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єдну­валися, що призвело до зловживань. У таких зловживаннях Мазепа обвинуватив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав усунення останнього з посади). Згодом була заснована посада генерального підскарбія, котрий відав військовою казною.

За Глухівськими статтями гетьман подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання, був головнокомандуючим — "зверхником над військом".

Згодом повноваження гетьманів — наступників Б.Хмельниць­кого поступово звужуються. Офіційні документи набували значення як таких лише після того, як вони затверджувалися царем або вищими урядовцями Росії. Згодом цей порядок поширився й на інші нормативні акти, що надходили від гетьмана. Глухівські статті, наприклад, передбачали, що універсали гетьмана про пожалування земель за службу мають бути підтверджені царськими грамотами.

У гетьмана також було відібрано право призначати та усувати без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Йому був також потрібен дозвіл Росії для виступу у похід.

Звужувалися права гетьмана і в міжнародних відносинах. Нові Переяславські статті (1659 р.), хоча в цілому підтверджували проха­льні пункти Б.Хмельницького, проте, певною мірою обмежували права гетьмана щодо зовнішніх зносин. Вони вже не дозволяли йому "сноситься с любой державой", приймати послів, починати війну без дозволу царя, посилати військо на допомогу сусіднім державам.

У 1669 р. Глухівські статті заборонили гетьману безпосередньо зноситися з іноземними державами, хоча він і старшина обіцяли надсилати цареві грамоти, одержані від інших держав. Відтепер усі переговори можна було здійснювати лише через царя. Щоправда, Москва дозволяла представникам від України бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами (ст. 17). У 1674 р. і це право було скасовано. Залишилася лише обіцянка Москви пові­домляти "войско запорожское о разньіх переговорах" (ст. 20 Коно­топських статтей). Коломацькі статті підтверджували заборону для України приймати послів і грамоти — "от себе никому ничего не писать". Усі документи, одержані від інших держав, мали передава­тися до Москви у Малоросійський приказ.

Для виконання окремих владних повноважень при відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана (він іменувався "наказним гетьманом"). Цей порядок встановився ще за Б.Хмельницького. Навесні 1662 р. наказним гетьманом став дядько Ю.Хмельницького Я.Самко. У 1668 р., коли П.Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного.

Гетьман і полково-сотенні система. За часів Б.Хмельницького, і пізніше, між гетьманами і козацькою старшиною траплялися конфлікти. У ряді випадків ці колізії завершувалися заміною геть­мана, невигідного козацькій старшині. У такій ситуації старшинсь­ка рада у 1663 р. скинула з гетьманства Ю.Хмельницького, а під час військового повстання був вбитий гетьман Брюховецький.

У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя. Після усунення Многогрішного представники старшини про­сили царя заборонити гетьману зноситися з іноземними державами та карати козаків і селян без вироку військового суду. За вимогою старшини у статтях Мазепи записано: "Великому государю его царскому величеству старшина й все войско запорожское били челом, чтобьі они от гетьмана никакой неволи й жесточи не терпели й чтобьі без совета со всей старшиной безвинье не чинил".

Але найчастіше і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від міцності військово-адміністративної організації, від елементів демократії в ній. Щоб надати собі більшої значущості, вони удавали із себе захисників українського народу. Офіційні акти змальовували обстановку в Україні, як взірець єдності співдружність гетьмана, війська запорізького з народом малоросійським, чи інакше — геть­мана, полковників, старшин та черні. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та війську.

Генеральний уряд. Після смерті Б.Хмельницького загальновій­ськову раду скликають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Однією з причин цього процесу була складність її скликання. Головне ж, певно, полягало в тому, що загострення внутрішніх суперечностей, протистояння верхів і низів, загрожувало пануван­ню українських феодалів.

Гетьман правив країною з участю ради генеральної старшини (або старшинської ради), яка збиралася декілька разів на рік для вирішення найважливіших питань (обрання гетьмана, генеральних старшин, охорони кордонів та ін.), та за вимогою генерального уряду. Останній за відсутністю гетьмана здійснював вишу владу в Україні.

Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повно­важень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Реєстрове військо. Прагнення царату обмежити вільності Ук­раїни не обминуло її збройних сил. У 1659 р. другі Переяславські статті підтвердили обов'язок гетьмана залучати козацьке військо до участі його у воєнних походах росіян. Реєстрове військо викорис­товувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні.

У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте, у другій половині XVII ст. вони ще зберігали організаційну відокремленість. Влітку 1687 р. 50 тис. козаків на чолі з гетьманом Самойловичем билися у одних лавах з 10-тисячним загоном Росії. У другому Кримському поході навесні 1689 р. брало участь 112 тис. росіян і 40 тис. козаків.

Москва вдавалася до певних заходів щодо зменшення козаць­кого війська. Гетьман Брюховецький за вимогою боярського уряду погодився скоротити реєстр до ЗО тис. чоловік, що було зафіксова­но у Московських статтях. Одночасно гетьман одержав дозвіл ство­рювати наймане, так зване "затяжное" військо в 1000 чоловік (статті Брюховецького), тобто один полк. Реально ж існувало декі­лька найманих полків: сердюцький (піхотний) та компанійський (кінний). Вони створювалися у міру необхідності, утримувалися за рахунок додаткового оподаткування населення, одержували грошо­ву платню, харчі та одяг.

А втім найманці вперше з'явилися в Україні ще за часів Б.Хмельницького з іноземців — кроатів, німців, італійців, а також поляків.

Церква. Другі Переяславські статті знов підтвердили, що мит­рополит та інше духовенство Малої Росії, тобто України, віддава­лися під благословення московського патріарха, мали право зноси­тися з ним, але останній не втручався в справи православного духовенства України. Ієрархи української православної церкви дали відсіч Брюховецькому, котрий просив Москву надіслати митропо­лита для України. Але у 1675 р. після смерті київського митрополи­та Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя.

Відчутного удару по автономії української православної церк­ви завдав Самойлович. За його зговором з Москвою у 1685 р. митрополитом Київським було обрано свояка гетьмана єпископа Луцького Гедеона. Московський патріарх Іоаким затвердив це об­рання, погодився з цим фактом і царьградський патріарх. Проте у грамоті, яку Гедеон у 1685 р. одержав від московського патріарха, зазначалося, що Київська митрополія не підлягає московському патріарху, хоча й перебуває під його благословенням і формально йому підвідомча.

Вище духовенство (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, священники — на сільських сходах. Гх обрання затверджував гетьман. Отже, церква, можна вважати, входила до системи військово-адміністративної організації, а влада гетьмана у певних межах поширювалася і на церкву та її духовенство. Проте це не знижувало ролі церкви в суспільно-політичному житті Укра­їни. Найважливіші акти гетьмана та інших посадових осіб освячу­валися церквою, підтверджувалися церковними записами.

Судові органи. У другій половині XVII ст. в Україні продовжує існувати організація судів, яка склалася за часів Б.Хмельницького. У цей час спостерігається дальше посилення прав феодалів. Вони зберегли право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіа-

льний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати та ратуші. Цим же правом почали користу­ватися й козацькі старшини, землевласники, українська шляхта, "царські люди" в Україні.

Існування суду церкви було санкціоновано Собором 1667 р.

Починаючи з другої половини XVII ст. міські суди потрапили значною мірою під вплив сотенної адміністрації. Самостійність зберегли лише магістратські суди таких великих міст, як Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів та деякі інші.

Органи Росії для управління Україною. В міру того, як царський уряд перетворює Україну в автономне утворення в складі Росії, він починає створювати спеціальні установи для регулювання своїх відносин з Україною.

У 1663 р. був заснований Малоросійський приказ, який очолив Артамон Матвєєв — найближча до царя людина. Приказ відав адміністративними, військовими і судовими справами. Саме актами приказу санкціонувалися вибори нового гетьмана та старшини. Він же контролював українську церкву та духовенство. З утворенням приказу козацьке самоврядування було помітно обмежено. Після скасування приказної системи повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ.

Збройні сили Росії в Україні. Статті Ю.Хмельницького санкці­онували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Че­рнігові, Брацлаві та Умані. Поступово воєводи почали втручатися у справи місцевого управління і збирання податків. Гетьман Брюхо­вецький сам запрошував російських воєвод робити це. У відповідь на чолобитну Брюховецького Московські статті передбачили збіль­шення російських гарнізонів у тих містах, де вони вже перебували, та розміщення воєвод у інших місцях, а також у Кодаку (на Запоріжжі) та Кременчуку з розширенням їх поліцейських та фіс­кальних функцій. Щоправда козаки не підпорядковувалися воєво­дам. Пізніше полк московських стрільців охороняв резиденцію Мазепи у Батурині.

Народ України не мирився з розташуванням російських військ на його рідній землі, між населенням та росіянами траплялися гострі зіткнення, "многия ссорьі й досадительства бьівали". У 1668 р. проти сваволі російських воєвод спалахнуло повстання, придушене Брюховецьким. За Глухівськими статтями перебування російських військ в Україні було обмежене п'ятьма містами — Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином та Уманню. Їм нака­зувалося не втручатися у місцеві справи.

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керів­ництвом Б.Хмельницького, яка мала національно-визвольний, ре­волюційний характер, вперше в історії українського народу була створена Українська національна держава.

Після смерті Б.Хмельницького для українського народу та української держави прийшли тяжкі часи. У період анархії чи руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання, з допомо­гою їх зарубіжних союзників (насамперед, Росії та Польщі, а також Туреччини), розв'язали громадянську війну (1658—1663 р.), під час якої єдину українську державу було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридичне його було оформлено у 1667 р. Андрусівським переми­р'ям, остаточно — у 1687 р. договором про довічний мир. Правобе­режна Україна опинилась під Польщею, Лівобережна — спочатку під протекторатом Росії.

Росія повною мірою скористалася безладдям в Україні. Вона наполегливо, і часом непослідовно, посилювала тиск на Україну, зводячи нанівець її суверенні права, і приблизно з 1653 р. бере курс на включення України до свого складу, як самоврядного автоном­ного утворення.

Розчленування єдиної української держави роз'єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз'єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилась. Деякий час вона тривала під проводом гетьмана П.Дорошенка. Його поразка стала фатальним завершенням визво­льної війни*.

Роз'єднання території України породило поліцентризм, бага-товладдя, різноманітні його форми, однак, на Правобережжі і на Лівобережжі протягом 1663—1676 рр. існувала однакова форма держави — гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 р., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності українсь­кої держави. Росія, Польща (і Туреччина також) вимушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з Україною.