СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАСТУПУ НА її АВТОНОМІЮ (XVIII ст.)

На початку XVII] ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізь­ка Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя зали­шилось у складі Речі Посполитої. У 1795 р., після третього поділу Польщі, Правобережжя (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Поділля) було передане Росії та об'єднане з Лівобережжям. Згодом, коли українські та російські війська у війні з Туреччиною визволили Північне Причорномор'є — споконвічні слов'янські землі, а згодом і Крим, їх було включено до адміністративного поділу України.

Починаючи з XVIII ст., наступ царату на права і вільності України безупинно триває. Справа в тому, що порядок управління Україною, заснований на демократичних ознаках воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини II.

§ 1. Суспільний устрій

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробни­цтво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало казні. Закладе­ну у 1719 р. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни. В 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. чоловік. У другій половині XVIII ст: засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський "Арсенал", луганський ча­вунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було ство-

рено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, замо­жним козакам, поміщикам. В останній чверті XVIII ст. на Лівобе­режжі та Слобідській Україні працювало 200 мануфактур.

В матеріальному виробництві України йде спеціалізація, чіткі­ше визначаються окремі галузі. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті)*. Зростають і економічно міцніють українські міста, закладаються нові.

Україна була торговою державою. Вона постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експор­туються худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Тради­ційно вона вела торгівлю із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Треба підкреслити, що гетьмани, особливо Ї.Мазепа, приділяв багато уваги управлінню економікою України, що сприяло її зміц­ненню. Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського народу.

Українське суспільство XVIII ст., як і в усій Європі, ще залишалось феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. оформлюються старшинські династії — Апостолів, Безбородьків, Ґалаґанів, Горленків, Кочубеїв та інші. Верхівку українських феодалів складало бунчукове товариство, яке створив 1. Мазепа (перше згадування про нього відноситься ще до 1685 р.). Спочатку це були особи з близького оточення гетьмана. Вони не мали визначної посади і виконували почесні обов'язки — супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище,як і маєтності, стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана та генера­льного суду. З часом до цієї групи почали входити усі, хто раніше перебував у складі генеральної старшини чи на посаді полковника.

Наступна група — значкове товариство. Його члени займали те ж становище, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву "знатне військове товариство".

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель здобули українські феодали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським — землі України.

Крім цього, українська землевласницька еліта прагнула в усьо­му зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських уря­довців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснуван­ня в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка одночасно мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат під­сумки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Разом з тим, царський уряд надав, як раніше було визначено, права росій­ського дворянства представникам верхівки. Безбородькам, Завадов-ським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 р. комісія по складанню уложення підтвердила вільності українського шля­хетства, рівність його прав з правами російського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхе­тства та козацької старшини до складу дворянського стану Росії. У 1797 р. на них було поширено дію "Грамотьі на права, вольности й преимущества росийского дворянства". Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги.

Духовенство. Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а у другій половині XVIII ст. — Духовний регламент та штатний розклад 1764 р. За Указом від 10 квітня 1794 р. митропо­литам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російським.

Селяни-посполиті. Число вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшувалося. У 1731 р. вони складали лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитів, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчим обов'язком селянина було відбування панщини. У 1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі ця повинність складала 4—6 днів. У подальшому і на Гетьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбували також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову, виконували роботи, пов'язані з будівництвом фортець, риттям ка­налів та ін.

У 1706 р. 1. Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв*. У 1721 р. універсал

Скоропадського наказав старшині не допускати селянських перехо­дів. У 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися у іншу місцевість, але за умов, що виконає усі повинності та одержить дозвіл на це власника і місцевої адміністрації.

Експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою, закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вони час від часу зверталися до царського уряду за захистом своїх прав і привілеїв, наполягали на введенні кріпосного права в Україні. 22 квітня 1760 р. за уніве­рсалом К.Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але у останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 рр. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 р. введений подушний податок в Слобожанщині, а у 1783 р. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджував, що з порушниками обійдуться суворо, "по общегосудар-ственьім установленням". Очевидно, акт 1783 р. був лише юридич­ною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду.

Селянство повстає проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х рр. XVIII ст. селян Галичини (опришки-винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдама­цький рух, Коліївщина під керуванням М.Залізняка та І. Ґонти) була тісно пов'язана із виступами селян Лівобережжя*. Багато українців билося в загонах К.Булавіна. Відомо, що О.Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм "манівні" листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, декілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу "виборних" тобто повноправних. Їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — більшу групу — складали підпомічники чи підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди несли ті ж повинності, що й селяни, тільки у два рази менші. Крім того, вони мусили забезпечувати "виборних" усім необхідним для похо-

дів спорядженням і продовольством, кіньми, зброєю, провіантом. У кожного "виборного" налічувалося два-три підпомічника, тобто їх було у п'ять разів більше, ніж самих "виборних".

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (батраки). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах "виборних" козаків і підпомічників. Ті їх одягали та годували. Підсусідки ставали кріпаками у першу чергу. Закон надавав підсусідкам й можливість переходити до другої та навіть першої групи, якщо вони обзаведу­ться майном. За період 1654—1730 рр. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. К 1730 р. їх залишалося 1/3, інші 2/3 перетворилися на феодальне залежних. У 1764 р. налічувалося 71604 реєстрових козаків, з них "виборних" — 19750, підпомічни­ків — 41201, тих, які не мали двора, тобто підсусідків — 10 654*.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій в силу того, що Січ користувалася певною самостійністю щодо геть­манського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі прожи­вало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Вони-тс й складали власне запорізьке братство, але рідко збиралися ус:

разом. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість насе­лення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі в 1775 р. проживало приблизно 200 тис. чоловік, з них козаків-січо виків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, н< обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію

З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації свої;

земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи мівки старшини перетворюються на крупні феодальні господарства у яких експлуатуються голота та сирома — низи запорізького това риства. Сам кош, як такий, експлуатував рядових козаків, а такоя масу посполітих, що утікали на землі Запоріжжя. Сподіваючисі знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, боні ставали "подданьіми Войска запорожского". Залежність посполіти:

від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов'язаннях сплачува ти "войськовой оклад" — головну грошову подать кошу.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодворців, з обкладенням подушним податком, їм теж заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву "запорозький козак". Землі Запорізь­кої Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України, а головне, його роль у економіці зростає. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були і юридичне і особисто вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехів, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. Їх головний обов'язок поля­гав у сплаті податків до гетьманської казни. Вони несли ряд повин-ностей, однією з яких була охорона міста. На них поширювалась рекрутська повинність (тому їх називали "казаки городовой служ-бьі"). За ревізією 1723 р. в Києві власне міщани складали 71,5% загальної чисельності городян.

Деякі вчені вважають їх. становище схожим із становищем державних селян. Однак, у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Тут перелічено лише загальні риси правового статусу міщан, зафіксованого в законі. До цього слід додати, що їх правове стано­вище залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони прожи­вали. У містах, що управлялися за магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували серйозні обмеження їх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей. У приватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста. Існували й інші станові групи одвічних городян — ремісники, об'єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи займали привілейоване становище у масі міщанст-

ва. У свою чергу, кожна із цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та будучи власником господарства по виробленню ремісничих виробів. Становище май­стра посвідчувалось свідоцтвом цехової управи. Майстри мали до­сить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, оби­рати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користували­ся привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Усі ремісники міста складали ремісничий сход. Він обирав на три роки ремісницьку управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. У іншому цеховий устрій в різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (сте­повій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало право­вий статус ремісників, яке складалося з ремісничого положення 1785 р. та статусу про цехи 1799 р.

Приблизно такими ж пільгами, що й ремісники, користували­ся купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 50 крб., міг запи­сатися в купці. Вони об'єднувалися в гільдії. Але правове становище купця не було стабільним. Воно залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене вц подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але в той же час воно обкладалося рядом феодальних повинностей, від яки? багаті купці могли відкупитися. Щоб змінити місце проживання купцю був потрібен спеціальний дозвіл урядовців та купецького товариства.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісника­ми та купцями тут проживали також козацька старшина, шляхта духовенство, рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська верхівка Тс міська адміністрація увінчували соціальну піраміду городян. Дворя

ни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записува­лися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVIII ст. суспільний лад України втратив самобутні специфічні риси. Тут фактично і формально запроваджу­ється соціальна структура Російської держави, як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде неповним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей з вчителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. Походженням вони належали до різних верств населення, але головним чином виходили з старшини, шлях­ти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобували в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закла­дах, серед яких була Київське-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б.Хмельниць­кому*.

 2. Державний устрій

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною по державній організації, котра існувала тут, а також "Військом Запо­різьким". У XVIII ст. російський уряд встановив для Гетьманщині офіційну назву "Малая Россия" (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніш, гетьманськими статтями — Решетилівські, чи Ї.Скоропадського (1709 р.) і, нарешті, "Реши-тельньіе (конфирмированньіе пунктьі Д.Апостола" (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро І, не тільки лицемірно продемонстрував свою повагу до цих статей, а й підкре­слив їх наступний зв'язок з договором 1654 р.

Гетьман. Формально він обирався на цю посаду. У дійсності ж його призначали за наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський, який вмираючи, ро­зпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П.Полуботку. Так, той став наказним гетьманом.

При призначенні (або затвердженні) обраного гетьмана царі рахувалися з характеристикою, яку одержували від своїх агентів, перш за все, від воєвод, які знаходилися в Україні.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії деякі гетьмани як, наприклад, 1.Мазепа намагалися досягти спадковості гетьман­ської посади. Цим прагненням рішуче запобігала не тільки царська влада, а й старшина. Проте, коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допо­може зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 р.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 р.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьман­ство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика про­голошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парла­менту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із:

Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному пред­ставнику від кожного полку*.

Хоча положення цього документа не було реалізовано, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому висвітлював шляхи боротьби українців за своє національне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобід­ську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російське' держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у повсякденному житті між Геть­манщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існувал» зв'язки — економічні, політичні та культурні, які зміцнювали сві домість українців у тому, що вони є представниками єдиної націо нальної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана суп роводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємо відносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затверд ження статей, складених при обранні гетьманом Скоропадського ;

1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку.

Однак статті, складені у 1728 р. при обранні наступного геть­мана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву "Реши-тельньіе (конфирмированньіе) пунктьі". Він діяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутріш­ніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман іменувався "верхній владця і господар Отчизни нашої", "зверхній властитель", "гетьман Війська Запорі­зького", "Гетьман військ его царського пресветлого Величества За-порожського обох берегов Днепра".

Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьма­нські статті, подавав царю кандидатури для пожалування дворянсь­кого звання. Будучи головним адміністратором, він особисто роз­поряджався землею, що належала козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єд­нувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа обвинува­тив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Щоб покласти край розкраданням була зас­нована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов'язок відати військовими коштами.

Гетьман був головнокомандуючим — "зверхником над війсь­ком". Решетилівські пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конф­лікти, але з дозволу царського резидента.

У гетьмана тепер було відібрано право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладне здійснював потрібні йому переміщення уря­довців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.

У 1709 р. при гетьмані Скоропадському була заснована посада царського резидента. Ним став стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра І — явною і таємною. У останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведін­кою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України,

та уточнювати справжні прибутки України. При гетьмані Апостолі знаходився російський резидент Наумов для "совета" про справи цивільні. У військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу-ко­мандувачу російським військом в Україні.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади через її неспроможність створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполег­ливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту По­луботка у 1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана.

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилась з цим обранням, бо насувалась нова війна з Туреччиною і вона мала потребу у військовій підтримці України. При обранні Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі*. Він повернувся в Україну лише при імперат­риці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся вста­новлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів са­моврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих же прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана.

Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знов залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за похо­дженням, близька до російського трону людина — Кирило Розумо-вський. В цьому призначенні певну роль відіграли не стільки дер­жавні, скільки особисті міркування — К.Розумовський був рідним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлисавети — Олексія Розумовського.

У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.

З 1654 та по 1764 рр. Україна бачила різних гетьманів. Про ділові та особисті якості чи недоліки багатьох з них і досі спереча­ються вчені, але одностайно найвидатнішими з них визнається Б.Хмельницький — державний діяч колосального масштабу, зас­новник Української козацької держави**. Тому М.Грушевський розцінював його смерть як один з найтрагічніших моментів в історії України***.

Протягом ЗО років після смерті Б.Хмельницького відбувалася часта зміна гетьманів. Тому були різні причини. У 1787 р. гетьманом був обраний Іван Мазепа, людина яскрава, обдарована, досить честолюбна, владна. Відзначаючись великим розумом, Мазепа спромігся увійти в довір'я до Петра І, який у 1700 р. нагородив його вищим у Росії орденом Андрія Первозванного. Але у 1708 р. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII. Цей свій вчинок він пояснював виключно турботами про долю України, прагненням звільнити її з-під російської неволі.

Мазепа та його план відторгнення України від Росії не знай­шли підтримки у більшості українського народу. Україна в ті часи не мала ще об'єктивних можливостей забезпечити свою незалеж­ність. Мазепа, напевне, не уявляв цієї особливості становища Ук­раїни. Ї це стало особистою трагедією політика, а головне, призвело до трагічних наслідків. Спілкування Мазепи з Карлом XII та їх спільні дії проти Росії стали зручною підставою для рішучого наступу царату на автономію України.

Добру пам'ять про себе залишив у народі наказний гетьман Павло Полуботок, який мужньо, ціною власної свободи відстоював права і вільності України.

Гетьман і полково-сотенна система. У зазначений період опо­рою гетьмана залишалася полково-сотенна система. Незважаючи на розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від збереження міцності війсь­ково-адміністративної організації й елементів демократії в ній.

Офіційні акти репрезентували Україну як країну, в якій панує єдність, співдружність гетьмана, війська запорізького та народу малоросійського. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та усьому війську.

Генеральний уряд. Незабаром після смерті Б.Хмельницького загальновійськову раду скликають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Одна з причин цього явища — складність її скликання. Крім цього, в умовах загострення внутрішніх суперечностей, соці­ального протистояння, кількісне переважання представників низів у загальновійськовій раді, загрожувало пануванню феодальної вер­хівки.

Гетьман управляв з участю і допомогою ради генеральної старшини або старшинської ради, яка збиралася декілька разів на рік для вирішення найважливіших питань (обрання гетьмана, гене­ральних старшин, оборона кордонів та ін.) та за вимогою генераль­ного уряду. Останній за відсутністю гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання

своїх повноважень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

У 1720 р. генеральний уряд було перетворено на військову канцелярію, що складалася з шести осіб, призначених царем. Троє з них були з козацької старшини, інші троє — з російських урядо­вців. Військова канцелярія припинила своє існування за часів гетьманування Д.Апостола (1728—1734). Але після його смерті знов функціонувала, збереглася при Розумовському і була ліквідована разом з гетьманством у 1764 р.

Полковий уряд. Під руку царського самодержавства підпав і полковий уряд. За указом Петра І раду в 1718 р. було позбавлено права обирати полкових старшин. Тепер вона рекомендувала геть­ману двох-трьох козаків на кожну посаду, який призначав з них потрібну йому людину. Незабаром виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано. Спочатку їх призначав гетьман після консультації з російськими урядовцями, а потім це призна­чення робив цар та інші вищі органи Росії. На посади полковників, як правило, призначалися особи з росіян. Так, полковником Ста-родубського полку було поставлено офіцера Кокошкіна, Ніжинсь­кий полк очолив Толстой, Переяславський — Якимов. Петро І мав намір замінити усіх полковників — українців на росіян, але не встиг.

За встановленим правилом полковник залишався на посаді аж до смерті, крім випадків його заміни урядом. Отже, ця посада у ряді випадків перетворилася на спадкову. Виникли полковницькі дина­стії: чотири покоління Кондратьєвих у Сумах, Лесвицьких в Охтир­ці. П'ять поколінь складали полковники на прізвище Донець.

Серед ряду дискримінаційних заходів, вжитих самодержавст­вом, саме скасування виборності полковників і призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликали найбільш гостре незадоволення старшини та спонукали Полуботка до рішучих вис­тупів проти політики Росії в Україні, підняти старшину на масові протести.

Призначений полковник користувався єдиноначальною вла­дою та не рахувався з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Владу полковника підтверджували клей-ноди, подібно до гетьманських, але його булава була не кругла, а шестигранна і мала назву "пернач". Від призначення полковників згодом перейшли до призначення сотників.

У другій половині XVIII ст. російський абсолютизм розпочав масований наступ на полковий устрій в цілому. У 1765 р. за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Укра­їні під приводом, що цю територію включено до Слобідське-Укра-

їнської губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією по упра­влінню слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 р., вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російсь­ких губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загально-російському законодавству. Полковий устрій зберігся лише на Лі­вобережній Україні.

У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і в наступні роки (1782—1783 рр.) було введено губернський поділ відповідно до російського "Учреждения о губерниях" (1775 р.). Пізніше на основі губерній було створено п'ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, по­тім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотен. Нарешті, у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії:

Чернігівську і Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідське-Українську (на території п'я­ти полків колишньої Слобожанщини).

В Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається і у другій половині XVIII ст. ще більш зміцнюється колишня органі­зація управління. Вища влада належала усім формально рівноправ­ним членам запорізького товариства. Від їх імені цю владу здійсню­вала військова рада. Щороку 1 січня вона обирала кошового атама-на. Популярні лідери запорізького козацтва обиралися в кошові багаторазово. Іван Сірко, якого Д.Яворницький характеризував як найсильнішу особистість серед українців свого часу, обирався ко­шовим 8 разів. Петро Калнишевський обирався кошовим 10 разів.

Військова рада обирала кошових старшин — помічників кошо­вого, але поступово значення ради занепадало. Ряд її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призначенні старшин, інші перей­шли до старшинської ради. Владу кошового атамана можна порів­няти із владою гетьмана. Невипадково Брюховецький, будучи ко­шовим, називав себе гетьманом. В окремі періоди, особливо під час воєнних дій, кошовий мав влади більше, ніж гетьман. Кошові прагнули зберегти її повноту навіть тоді, коли їх обрання, особливо в управління Катерини П, супроводжувалося обов'язковими згодою і затвердженнями царського уряду. Помічники кошового — стар­шини виконували різні доручення. Заступником кошового був вій­ськовий суддя, він же виконував обов'язки скарбника. Серед запо­різьких старшин було декілька полковників. Вони очолювали пала-нки або управляли крупними військовими з'єднаннями.

Основною соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куре­нів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового атаману.

Збройні сили. Реєстрове військо. У XVIII ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо добре послужило бранній славі Росії та й само здобувало лаври воєнних перемог. У 1733 р. 20 тис. козаків допомогли Росії здобути перемогу у війні із Польщею. Брали вони участь і у кримських походах кінця XVIII ст. Реєстрове військо використовувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні. У походах козаки підлягали російському командуванню. А тим часом їх чисельність продовжувала зменшу­ватись. За указом Анни Їоановни їх було скорочено до 20000 чоловік. За військовим фахом козаки були головним чином піхо­тинцями, а також артилеристами. А от добірної кінноти, як не дивно, у них не було. Це одна з причин, яка штовхала Україну на військове співробітництво з кримським ханом.

Одночасно відбуваються зміни в організаційній структурі ук­раїнського війська, що негативно позначилося на його самобутно­сті та в решті решт призвело до влиття у російську армію. Початок цього процесу був покладений у 1723 р., коли козацькі полки, як військові одиниці, були виведені з підпорядкування Голіцина — головнокомандувача нерегулярними силами Росії, а полковники слобідських полків ще у 1718 р. були підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати слобідсько-українською дивізі­єю. Тоді ж їм було надано звання прем'єр-майорів російської армії. У 1733 р. козацький полковник був зрівняний у правах із генерал-майором за Табелем про ранги.

Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням, а саме на важких фізичних роботах (прокладенні доріг, будівицтві мостів, фортець, ритті каналів). Це виснажувало козаків, викликало епідемії, призводило до масової загибелі людей. Один з таких походів (на Ладогу) відбувся у 1721 р. В ньому брали участь 12 тис. козаків (за іншими відомостями — 15 тис.). 1 хоча це був не військовий захід, його очолювали наказний гетьман Полуботок і генерал-хорунжий Кулик. В цьому поході від знесиленої праці, голоду, холоду загинуло від третини до половини його учасників.

Коли в Україні розпочалося дислокування частин російської армії (драгун та гренадерів), в них стали зараховувати козаків, що створило реальну загрозу існуванню полків. Серед козаків спалах­нуло різке незадоволення, внаслідок чого полки було відновлено, але не надовго.

У 1765 р. Катерина II оголосила, що козацьке військо, як особливий вид збройних сил, є непотрібним. Пропонувалося усі полки розформувати, а козакам вступати до гусарів. Після цього усі слобідські полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а тих, хто в них служив, називали пікінерами. До пікінерів перевели козаків Миргородського та Полтавського полків. У 1783 р. пікінер-ські частини було теж розформовано.

В тому ж році за указом воєнної колегії 10 полків, які ще стояли на Лівобережжі, було перетворено у регулярні полки кава­лерії. Вони стали називатися карабінерськими. Полковники цих реформованих частин одержали табельні чини. Рядових козаків було зрівняно з державними селянами і зобов'язано виконувати їх повинності. Перший рекрутський набір серед лівобережних коза­ків, був проведений у 1797 р.

Запорізьке військо. Військове формування запорожців склада­ло автономний підрозділ у збройних силах Росії. На відміну від реєстрових козаків це військо називалося "військо низове запоро-жське" а пізніше "войско ее императорського величества запорож-ское низовое". Царський уряд перешкоджав встановленню будь-яких зв'язків між реєстровими козаками та запорожцями. У мирний час запорожці несли службу по охороні кордонів.

Вклад запорізького війська у військову славу Росії був досить значний. Цього не могла не визнати Катерина II. У 1770 р. вона подякувала усім запорожцям за доблесть у російсько-турецькій війні, а кошового Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного. У 1773 р. йому було надано чин генерал-майора російської служби.

Церква. З 1721 р. Синод як вищий орган церковного управлін­ня, заснований замість скасованого патріаршества, почав призна­чати усіх вищих ієрархів України. У складі Синоду було багато українців. З 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводиться політика обмеження прав церкви. Так, гетьман заборонив передавати церк­вам землі світських феодалів (у зв'язку з обмеженням церковної земельної власності). У 1780 р. в Україні було здійснено секуляри­зацію земель, що належали церкві.

Органи Росії для управління Україною. Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі повертала­ся під владу колегії іноземних справ — у 1727—1734 рр. та 1750— 1764 рр., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.

Положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутріш­нє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетво­рюється у невід'ємну частину Російської держави.

29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський маніфест про заснування Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові ре­зиденції гетьмана. Колегія складалася з шести штаб-офіцерів — представників полків царської армії, які дислокувалися в Україні. Її президентом став бригадир (генерал) Вільямінов.

Створення колегії офіційно було мотивовано необхідністю навести порядок в судах і адміністрації України. У дійсності ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищи­ти усі "давнини" України "й поступать по-новому", тобто включи­ти Україну до російської системи управління. Тому, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, у яку оскаржувалися усі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. Гетьман і генеральна стар­шина мали діяти лише через Вільямінова, їм зокрема, було заборо­нено розсилати універсали. Полуботка було обвинувачено насампе­ред в тому, що він не погоджував свої дії з колегією. Його прохання про встановлення в Україні гетьманського правління та скасування Малоросійської колегії було розцінено як сепаратизм. У 1723 р. колегія дістала право видавати накази, адресовані полковникам, без згоди гетьмана.

Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральни­ми зборами, що надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком "консистентских дачек"). Внаслідок цього, за часів дія­льності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана, охоронити народ від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ деякий час вірив у "добрі" наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, посилювала гноблення населення.

У 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, які були введені колегією, та обмежила її владні повноваження. За нею був збережений лише статус апеляційної інстанції. Внаслідок того, що колегія, як орган управління Україною припинила своє існування, Україну було підпорядковано колегії іноземних справ.

Правління гетьманського уряду (1734—1750 рр.). В 1734 р. помер гетьман Д.Апостол. Царський уряд скористався цією сумною для українців подією, щоб остаточно перебрати владу в Україні. Для

цього він замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести осіб. Троє з них були росіяни, троє — українці. Формально всі вони були рівноправними. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській колегії, проте ца­рський уряд не користувався цією назвою, пам'ятуючи сумну спа­дщину, яку залишила по себе перша Малоросійська колегія. Одним із завдань Правління було скомпрометувати гетьманську владу, обвинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які у дійсності поклав на українців царат). Правління мало також запо­бігати різноманітним зв'язкам населення Гетьманщини з правобе­режними українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому відібрати ці права на­завжди.

Правління діяло жорсткими, брутальними засобами і, приро­дно, викликало ненавість до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 р., коли імператриця Єлісавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К.Розумовський.

Друга Малоросійська колегія (1764—1786 рр.). У 1764 р., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було до­ручено колегії, яка одержала офіційну назву — друга Малоросійська колегія. Її очолив президент — граф Петро Румянцев. Його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною одноосібне.

Серед восьми членів в колегії було четверть українців, один з них граф Олексій Безбородько займав посаду писаря, тобто канце-ляра при Румянцеві. Він же був головним комендантом козацьких частин в Україні. В інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українцях пог­ляд на себе як на народ. Було рекомендовано додержувати такого методу управління Україною — розсварити старшину з народом, і згодом усунути її від влади. Катерина II цинічно казала, що для ведення малоросійських справ треба мати "лисій хвіст і вовчий рот". Друга колегія шляхом проведення "рекомендованої" політики почала провадити її у життя. Почала вона з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її еконо­мічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1775 р., пов'язаного із ліквідацією Запорізької Січі.

За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція

стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії. Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність в колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність.

Збройні сили Росії в Україні. Після втечі Мазепи уряд Росії знов вводить свої війська в Україну, незважаючи на умови попе­редніх договорів. В Україну було введено 10 драгунських та 6 гренадерських полків. Вони утримувалися за рахунок місцевого населення. Для цього був встановлений спеціальний збір ~ "кон-систентские дачки" (солдати російських полків звалися консистен-тами). За часів війни з Туреччиною (1730—1739) майже вся росій­ська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українсько­му народові велику матеріальну шкоду. До того ж перебування російських військ було важким політичним пресом, превентивним заходом придушення прагнення України до волі.

Розгром Старої Січі. Царський уряд ставився до Запорізької Січі з упередженням і підозрою. Проте військовий потенціал запо­рожців, їх роль в охороні кордонів змушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі. Крім того, Росія використовувала її як противагу Гетьманщині. Хоча Запорізька Січ була підпорядкована безпосередньо російській адміністрації, вона залишалася центром притягання усіх пригноблених і волелюбців. Січ підтримувала міцні зв'язки з іншими регіонами України — Гетьманщиною, Сло­божанщиною. Перший нищівний удар завдав Січі Петро І, коли кошовий отаман Кость Гордієнко із своїми прибічниками перей­шов до Мазепи. У 1709 р. Січ було зруйновано. Запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона, біля гирла Дніпра, так звану, Олешків-ську Січ. Тут вони існували у тяжких умовах, у повній ізоляції від України.

Нова Січ. В 1734 р. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана Апостола дозволила запорожцям, які втекли від пересліду­вань Петра І, повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя. Вона розташовувалася за декілька кілометрів від Старої Січі. Повернення було скріплене договором між запорожцями царським урядом. Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей. Усіх запорожців було амні­стовано. Січі поверталися землі, якими вона володіла до 1709 р., підтверджувалося її автономне становище, право козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов'язувалася щороку виплачувати за­порожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та сторожової служби.

Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора (він же — головнокомандувач російськими військами, розташованими в Україні). У 1750 р. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить прозорої причини: Єлисавета прихильно ставилася до свого свояка гетьмана К.Розумовського та прагнула піднести престиж його поса­дового та суспільного становища. Проте Січ не вийшла з підпоря­дкування київського генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі про­ти гайдамаків, але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Хо­ваючись від переслідувань, гайдамаки тікали на Січ. Відомими є наміри О.Пугачова перетягнути запорожців на свій бік. Отже, воле­любний дух Запорізької Січі не був зламаний.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їх демократичних порядків, які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. З серпня 1775 р. Катериною II був виданий маніфест. У ньому із цинічною відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра "не имеет права на суще ствование из-за несамовитого управления злодейских умьіслов. Она єсть политическою потворою". На Запоріжжя вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом — угорцем Текелі Вони трощили все навкруги, щоб виключити будь-яку можливість для нормального існування людей. Одним з найбільш енергійних ліквідаторів Січі був Г.Потьомкін (у 1772 р., свого часу прийнятий до запорізького товариства, де він одержав ім'я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро Калнишевський (Калниш) Багато років він провів у кам'яному мішку в Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 р., коли йому сповнилося 112 років.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 р. назва "запорожский казак" заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Задунайська Січ. У 1775 р. п'ять тисяч запорізьких козаків втекли за Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не тільки потерпала від Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й примушувала разом із нею воювати проти єдиновірців — своїх братів — запорожців, усіх українців, росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готував­ся до чергової війни з Туреччиною. У 1784 р. він утворив із запорожців, які вціліли після каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було розселене між Бугом і Дністром. У 1791 р. його перейменували на "войско верньіх черноморских ка-заков", яке очолив Потьомкін — "великий гетман". Після його смерті у 1792 р. військо було переведено на Кубань, на землі між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели індивідуальне господарство.

Судові органи. Значна частина справ розглядалася генеральним суддею і судовим писарем. У 1727 р. до складу суду було введено три російських і три українських чиновники. Гетьман став президе­нтом суду. Кандидатури членів суду затверджувалися царем.

Гетьманським універсалом від 17 листопада 1760 р. Генераль­ний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоловік: два генеральних судді та десять депутатів від полків. Усі вони обиралися козацькою старшиною. У 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду.

Спочатку Генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції в справах особливої важливості. З часом він перетворив­ся на вищу апеляційну інстанцію, що було закріплено універса­лом гетьмана К.Розумовського. Як вища інстанція, суд видавав інструкції нижчестоящим судам, направляв до них своїх представ­ників для участі в судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини- Він припинив своє існування лише в 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони діяли аж до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялися від складу відповідних полкових канцелярій. Головував в суді полковник, в засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (перш за все про вбивства) та цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчестоящих судів, а під час військових походів — функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди. За своїм складом і діяльністю вони були схожі із сотенним правлінням. Спочатку сотенні суди діяли разом з ратушними судами і називалися "судом нашим й всей громадьі посполитой", "уряд сотенньій". Починаючи з середини XVIII ст., до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, а також сотенний осавул та хорунжий. У 1730 р. за інструкцією гетьмана Д.Апостола сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово ком-потенція сотенних судів звужувалася і була зведена до мінімуму. За ними залишилося право "между рядовьіми казаками, в самьіх ма-ловажньіх жалобах й спорах словесную расправу чинить". Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Існували також сільські суди, загальні для козаків і селян. До їх складу входили війт та декілька козаків і селян, але справи останніх розглядалися окремо. Інструкція Д.Апостола від 1 червня 1730 р. приписувала, що в селах, підлеглих сотенній адміністрації, судить атаман чи війт з двома-трьома товаришами. У державних маєтках, якщо скарга подавалася на козака селянином, суд здій­снювався отаманом із "знатним товариством", Якщо ж козак по­скаржився на мужика, то їх судив староста чи війт.

Гетьман Апостол здійснив деяке розмежування міських судів від полкових та сотенних. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкованості полковим канцеляріям. В той же час земські суди, введені наприкінці 1763 р., могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили війти, бурмістри, райці та лавники.

Крім названих судових органів, у зазначений період судові функції в Україні здійснювали: цехові, мирові, третейські, а також ярмаркові суди.

В середині XVIII ст. в Україні назріла необхідність у судовій реформі, мета якої полягала у забезпеченні соціально-економічних вимог старшини та шляхти, що прагнули зрівнятися у правах з російським дворянством. Судова реформа за їх задумом мала зрів­няти у підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компе­тенцію Генерального військового суду як першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та кримінальних справ і, нарешті, спростити судову систему. З'їзд козацької старши­ни у Глухові постановив підтримати цю реформу.

Після її проведення склалася нова система загальних судів — земські, міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для новоутворених судів.

Земські суди було створено в усіх повітах Лівобережної Укра­їни. До їх складу входили земський суддя, підсудок, писар. Усі вони були з числа козацької старшини. З 1768 р. заборонялося обирати до складу земського суду рядових козаків. Члени земського суду, вступаючи на посаду, присягали (давали "клятвенное обещание"). Земські суди розглядали спори про право на власність, на спадщи­ну. Їх було ліквідовано у 1831 р.

Міські суди — фактично були тими ж полковими судами, які діяли в усіх полкових містах. Міський суд складався з полковника, міського судді, декількох полкових старшин (не більше трьох), судового писаря. До компетенції судів входили виключно криміна-

льні справи про вбивство, зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій та ін. Важливі кримінальні справи, що стосувалися інтересів імперії, передавалися на розгляд у Преображенський приказ, Таєм­ну канцелярію, пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Міські суди діяли до 1782 р.

Підкоморські суди створювалися по усіх повітах. Склад суду — підкоморій та комірник. Підкоморій обирався. Його кандидатуру визначав гетьман. За своїм становищем підкоморій вважався пер­шим після полковника. Він добирав собі помічника — комірника. Обидві посади були довічними. Підкоморій розглядав земельні спори. Апеляційною інстанцією для підкоморського суду був Гене­ральний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відділений від кошової і паланкової адміністрації. Функції судових органів здійс­нювала козацька старшина під головуванням кошового атамана зг участю військового судді як особи, компетентної у праві. Суддя буї другою особою після отамана у Коші. Щодо організації і діяльност суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорізьк козаки підлягали юрисдикції тільки козацького суду ("где тро< козаков, там судят одного").

У Правобережній Україні існувала судова система Речі Поспо­литої. Вищим становим (апеляційним) судом був коронний трибу над. З 1764 р. судовими справами України займався Люблінськиі трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були: земськиі суд, міський суд, підкоморський суд (по земельних спорах). ^ містах діяв міський (лавний) суд, у селах — сільські та доменіальн (замкові, вотчинні) суди.

В Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській Таврійській губерніях з кінця XVIII ст. діяла судова система Росії яку було введено у 1775 р.

§ 3. Право

Джерела права. Як у попередні часи, звичаєве прано малі велике значення. "Давние права й обьічаи" регулювали багаті сторін суспільних відносин. Судові та адміністративні органи ши роко застосовували його норми, ними користувалися упорядник! нормативних збірників, кодифікатори. Наприкінці XVII ст. нормі звичаєвого права все активніше витісняються іншими джерелам права, спочатку нормами гетьманського права, а згодом — законо­давством Росії.

На початку XVIII ст. в Україні ще зберігалися окремі джерела права польсько-литовського походження. Серед них були князівсь­кі та королівські грамоти, постанови Сейму, а також збірники і статути. Найбільш визначними з цих джерел були Статут Великого князівства Литовського (1588 р.), а також ряд збірників магдебур­зького права, які неодноразово змінювались та доповнювались залежно від конкретних історичних умов. Легітимність цих джерел підтверджувалась універсалом гетьмана Ї.Скоропадського від 16 травня 1721 р., "Решительньгми пунктами" (п. 20), Інструкцією судам від 13 липня 1730 р., "Зкстрактом из указов, инструкций й учреждений правительствующего Сената" 1786 р.

Важливу роль в регулюванні суспільних відносин в Україні відігравали договірні статті, підписані гетьманами України та коза­цькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками — з другого, які стали ніби зразком основного закону (конституції) України. Вони визначали не тільки правове становище України у правових відносинах з Московією, а й фіксу­вали найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Для регулювання суспільних відносин певне значення мали нормативні акти військово-адміністративної влади і російського монарха. Широке розповсюдження одержали нормативні акти геть­манської влади і Генеральної військової канцелярії. Це були геть­манські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети та грамоти. Вони містили загальнообов'язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб.

До XVIII ст. загальна система російського права на Лівобереж­ну Україну не розповсюджувалась, вводилися у дію лише ті норма­тивні акти царської влади, які видавалися для цієї території. З часом, особливо на початку XVIII ст., все частіше приймаються правові акти спеціально для України, а також вводяться у дію акти загальноросійського значення. У другій половині XVIII ст., після остаточного скасування гетьманства, нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству.

На території Слобідської України при розгляді судами справ використовуються норми звичаєвого права, але поступово основ­ним джерелом права стає законодавство Росії.

На півдні України набирає чинності виключно російське зако­нодавство при дуже незначному використанні норм місцевого зви­чаєвого права.

 

В Правобережній Україні та на заході Волині (аж до входжен­ня їх до складу Росії у 1793 і 1795 рр.) найважливішими джерелами права були акти центральної влади Речі Посполитої, магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768—1775 рр. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти в усіх сферах життя. Вони захищали інтереси магнатів і посилювали панівне становище като­лицької церкви.

На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залиша­лись найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.

Кодифікація права. У другій чверті XVIII ст. розпочалася коди­фікація права України, для якої були серйозні причини. У той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювали чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більш ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по усій території) російсь­кого законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.

Кодифікація українського права розпочалася за ініціативою старшинсько-шляхетської верхівки, яка бажала зміцнення власних прав, а також відновлення автономного статусу України в складі Російської імперії. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до Російської. 28 серпня 1728 р. вийшов царський указ "Решительньіе пунктьі гетьману Даниле Апостолу" — акт, який став основою створення першої кодифікаційної комісії, що працювала 15 років* -Результатом її роботи став збірник — "Права, по которьім судится малороссийский народ"**, що побачив світ у 1743 р. Структура збірника була досить чіткою. Вона складалася з передмови та ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів. До збірника додавалися: інструкція кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр, "Степенньій малороссийского воинского звання порядок по гетма-не" — своєрідний Табель про ранги***.

За своєю суттю новий збірник був кодексом феодального права. Козацька старшина добилася включення до нього певних

дворянських привілеїв, а також таких цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу, розширювали можливості кріпосницької експлуатації.

Разом із тим, у збірнику обґрунтовувалося право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму. Це призвело до ревізії та перегляду збірника. Хоча "Права" юридичне не одержали офіційного затвердження, але но­рми, включені до нього, реально діяли, що свідчило про стійкість основ українського права.

У 1750—1758 рр. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф.Чуйкевич роз­робив збірник "Суд й рас права в правах малороссийских". У ньому послідовно проводилась ідея правового закріплення інтересів стар­шинсько-шляхетської верхівки, обґрунтовувалась необхідність від­новлення в Україні станових судів, застосування ними "исконной" (тобто столітньої) давності володіння як засобу здобуття прав вла­сності на землю, а також остаточного вирішення справ Генераль­ним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом.

Тій же меті — зміцненню привілеїв панівного класу — слугу­вала приватна кодифікація В.Кондратьєва, який у 1764 р. склав збірник під назвою "Книга Статут й прочие права малороссийс-кие", що був посібником для суддів-практиків.

У другій половині XVIII ст. кодифікаційні роботи, що прово­дились в Україні, тісно пов'язувалися з діяльністю створеної у 1767 р. Катериною II комісією по розробці нового проекту Уложен-ня. Полярні інтереси різних станів, а також автономістська позиція більшості депутатів від України, що одержала найчіткіший вираз у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Г.Полетики, при­звели врешті-решт до припинення роботи цієї комісії.

У той же час за дорученням президента Малоросійської колегії П.Румянцева, групою, яку очолив секретар колегії і член Генераль­ного суду О.Безбородько (майбутній канцлер Росії), у 1767 р. було складено "Зкстракт малороссийских прав". "Зкстракт.-." являв собою збірник норм державного, адміністративного і судового пра­ва, у яких доводилася необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів і додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів (судових інструкцій 1730 р. та дані про чини 1765 р.). "Зкстракт..." багато в чому суперечив політиці самодержавства, спрямованої на ліквідування особливостей управ­ління в Україні, тому його було поховано у архіві Сенату.

У 1786 р. в зв'язку з ліквідацією автономії України та введен­ням губернського адміністративно-територіального поділу чинов­ники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник,

в основу якого було взято "Зкстракт..." а також інші акти, прийняті у 1767—1786 рр. Новий збірник був названий "Зкстракт из указов, инструкций й учреждений" і містив норми як українського права, так і російського законодавства. Затверджений Сенатом він був розісланий у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XVII ст. в Україні почався процес перероз­поділу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитись в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пусток, купівля-продаж, спадщина, пожалу-вання (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, що раніше належали польським магна­там. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю, за яку вони одержували землі в Україні і Росії так саме, як російські феодали — в Росії і Україні.

Як в російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана "на вічність" — вотчина та рангова, на зразок помісття. У зв'язку із стабілізацією полково-сотенної системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялась і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Ці ж особи могли одержати землю у спад­кове володіння або ж "навічно". У актах про старшинське землево­лодіння різні форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє володіння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".

Як і в Росії, в Україні триває процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство за умов, що нащадки нестимуть службу.

У 1729—1730 рр. гетьманом Лівобережної України Д.Апосто­лом було проведено "Генеральне слідство по маєтності", метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу зем­леволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. В результаті, значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову влас­ність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своє­рідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманс­тва стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 р., за якими на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької стар-

шини, шляхти та поміщиків. У подальшому межування було прове­дене на Слобожанщині у 1769—1781 рр., Катеринославщині та Херсонщині у 1783—1828 рр., Таврії у 1828—1843 рр.

На початку XIX ст. з українських феодалів склалися такі великі земельні власники, як Квітки, Ґалаґани, Кондратьєви та ін. Заможними земельними власниками стали Святогорський та Успе­нський православні монастирі.

Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: "А кому гетман й старшина за услуги дадут мельницу или деревню й универсальі свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои грамотьі". Такий устрій відповідав інтересам українських феодалів і російсь­кого самодержавства.

У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряд­жатися землею, за винятком тих випадків, які спеціально передба­чалися законом (наприклад, заборона дарувати землю церкви). Тривалий час зберігався майорат — система спадкоємства, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки було вилучено з цивільного обороту. Їх не можна було заповідати, дарувати, прода­вати, дробити між нащадками.

Важливим соціально-економічним наслідком народно-визво­льної війни середини XVII ст. було утворення нових форм землево­лодіння козацькими та селянськими масами. Головне місце посіла "займанщина" — земельна власність, набута правом першого зай­няття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 р. було ліквідоване у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвір­ного землекористування, яке регламентувалося нормами литовсь­кого права та нормами звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекори­стування знайшло своє юридичне підтвердження у нормах генера­льного межування.

До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберіга­лося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності усього коша в цілому і вважалася загально­військовою. Формально кожний член січового товариства міг одер­жати землю на праві користування. Цим же правом могли скорис­татися й селяни, що проживали на території "вольностей запорожских". Щороку земля коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися кошем (іноді — паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від коша "паспорт" чи "білет" на право користування цією землею і заводили на ній своє госпо­дарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміні­страції мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закла­сти, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко воло­діли кількома зимівниками. Кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівни­ки*. Землекористувачі платили податок кошу та несли інші повин­ності.

У середині XVIII ст. право коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових посе­ленців та іноземних колоністів. Значна частина землі коша була заселена селянами, які платили йому за це податок. Січова старши­на намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.

У XVIII ст. набули свого розвитку правовідносини, пов'язані з різними формами оренди землі. На практиці використовувалися як орендні контракти, так і орендні договори**.

У праві України другої половини XVII і в XVIII ст. присутня добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найбільш поширеними були договори купвлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії вико­нання договірних зобов'язань, їх укладання посвідчувалося запи­сом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася уні­версалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася цар­ськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосо­вувалися різні санкції.

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди Вони поділялися на ті, що заподіяли шкоду одній особі, й на ті, ще заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково компенсувалася.

В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацюванням.

В Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно норма­ми церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16 років, юнак — 18 років. За звичаєм заборонялось одруження між родичами по прямій лінії аж до вось­мого коліна, а по боковій — до четвертого. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона враховува­лася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини.

Укладенню шлюбу передував договір між двома сторонами — усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було додер-жано усіх обрядів весільного процесу, але вони не завжди збігалися з церковними обрядами. Так, у 1744 р. Синод констатував, що "в Малой России по отправлению церковного брачного таинства того же времени разлучившиеся, по нескольку лет до назьіваемого, по их обьічаю, брачного веселья, живут в разньіх домах". Синод вима­гав брати розписку, що зобов'язувала молодих починати сімейне життя одразу після церковного обряду.

Крім, так званих, законних шлюбів з церковним вінчанням, в Україні (Подільській, Київській, Волинській губерніях) існував шлюб "на віру" — по суті цивільний шлюб, в якому жінка була рівноправна з чоловіком*.

Офіційне розірвання шлюбу було дуже рідким явищем, але у випадку розлучення сторони у присутності свідків та священика складали, так звані, розлучні листи, в яких оговорювали спільні права та обов'язки сторін. Між селянами такі угоди укладалися усно**.

Особливістю досліджуваного періоду було те. що шлюбні від­носини знаходилися більше під контролем громади, місцевих орга­нів влади, ніж церкви. Так, наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 р. наказав Самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі "здирства" за вінчання.

В Україні було відомо спадкоємство за законом і спадкоємство за заповітом (останній мав назви духівниця або тестамент). На практиці переважало спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна (як рухомого і нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було, або вони не прийняли спадщину у встановле­ний строк, майно визнавалося вимороченим і надходило до скарб­ниці (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У міщан приватно­власницьких містечок дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника.

В Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки четверту частину батьків­ського майна, усе інше розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось синами і дочками в рівних частках.

При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержувати ряду формальностей. Духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем та його виконувачем або парафіальним священиком. В силу обмеження прав заповідача розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.

За часів Катерини II у зв'язку з розподілом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). У особливому порядку успадковувалися майоратні володіння в Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що завдала шкоди та збитків не тільки життю, здоров'ю, майну, честі особи, а й "шкоду та збиток держа­ві". Одночасно набирає поширення формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду "державному інтересу", навіть, якщо ця дія і не була передбачена законом, що створювало грунт для судово-ад­міністративної сваволі. За звичаєм суб'єктом злочину могли бути усі особи, що досягли 16-річного віку. Наприкінці XVIII ст. вік кримінальної відповідальності знижується.

Розширюється й поняття вини. Злочини розподіляються на умисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних виз­начень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільняються від

кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан як обста­вину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час воєнного походу розглядалось як обставина, що обтяжує вину.

Разом з тим, як і раніше, практикується притягнення до кримінальної відповідальності та покарання при відсутності вини. До покарання притягувалися дружина і діти злочинця, а також його друзі та родичі. 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру колишній гетьман України Д. Многогрішний та його близькі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці. У 1709 р. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана Мазепи проти росій­ських військ.

Одним з найбільш небезпечних складів державних злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVII ст., її поняття розширюється. Тепер під зрадою вважається перехід на бік ворога, що кваліфікує­ться як злочин проти України, її народу й Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського, який уклав у 1658 р. з Польщею Гадяцький трактат про входження України до Речі Пос­политої. В статтях Ю.Хмельницького було записано: "Вьідать всех Вьіговских прочих изменников его царского пресветлого величест-ва"*. Царский уряд вважав зрадою дії гетьманів чи інших посадових осіб України, які порушували угоди України та Росії, не підкоряли­ся царю і російським законам. При цьому цареві урядовці кваліфі­кували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьмана Право­бережної України М.Ханенка, хоча він прислуговував Польщі, цар щедро обдарував маєтками, простив йому "гріхи".

На початку XVIII ст. під зрадою переважно розумілася зрада російському царю — імператору. Зрадником було оголошено геть­мана 1.Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те. що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б.Хмель­ницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду.

У ті часи особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалося посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образа монарха, осуд його дій та намірів.

Як і раніше, закон карав осіб, що вчинили військові злочини (ними визнавалися порушення правил несення служби, оголення зброї проти начальників, дезертирство тощо). На Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а та­кож ухилення від неї.

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.) На відміну від судової практики Росії, особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. А в Правобе­режній Україні у кінці XVIII ст. було зареєстровано близько 100 справ про чаклунство та чарівництво*.

Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися каз­нокрадство та хабарництво, широко поширені серед посадових осіб України.

До злочинів проти порядку управління і суду відносилися брутальність, непідкорення адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, лжепри­сяга і лжесвідчення в суді та ін. Під злочином проти громадського порядку розумілося приховування злочинів, тримання притонів, бешкетування, лайка, бійка тощо. На Запорізькій Січі до цієї категорії злочинів відносилися: самовільне перевищення такси про­ти встановленої на Січі норми продажу товарів, харчів і питва, а також приведення на територію Січі жінки, пияцтво під час походу та ін.

Центральне місце серед караних дій проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалися вбивство батьків, немовля, козацького старшини, урядовця, отру­єння, вчинене за договором або за наймом. На Запорізькій Січі вбивство військового товариша розглядалось за звичаєм як найтяж­чий злочин (вбивство людини, яка не належала до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином).

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гай­дамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху в Правобережній Україні в XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноб­лення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворо­му покаранню піддавався запорізький козак, який "порочит женщину по пристойности", оскільки такий злочин "к обесславлению всего войска запорожского простирається"*.

За Гетьманщини у кримінальне законодавство включаються нові склади злочинів такі як "безчоловіччя" (мужелозтво, скотоло­зтво), перевідництво. Поширеним був такий злочин як конокрад­ство, котре, всупереч законодавству, розглядалося населенням як тяжкий злочин, траплялися й випадки самосуду.

Головна мета покарання полягала у залякуванні, для чого воно здійснювалося прилюдно. Одночасно його метою було запобігання (загальне та спеціальне), відплата заподіянням муки злочинцю, при­мусова праця, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями.

Система покарання була досить складною. У більшості кримі­нально-правових норм вказувався вид покарання, але не визнача­лися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто застосу­вання декількох видів покарання за один злочин. Покарання поді­лялися на основні та додаткові.

Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпшого. За вбивство збіглого селянина, винний карався грошовим штрафом. В Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати шкоду родині вбитого. Просту ж люди­ну за убивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також в тому, що коли будь-хто з них вчинював злочин, він, як правило, підлягав значно полегшеному покаранню.

Загострення класової боротьби обумовило посилення кримі­нальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного законодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням нових кримінально-правових норм, введенням нових видів пока­рання, а також поширенням на територію України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів.

Виключна міра покарання — страта поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, пові­шанні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утеплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: "Насмпав за пазуху песку, посадить его в реку Чортомльік". Для посилення страждань прире­ченого на смерть та найбільшого залякування населення застосову­валися кваліфіковані види страти: четвертування — відсікання кін­цівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і покла­дення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим, щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю);

підвішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Остан­нє покарання застосовувалося до матерів — дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з вбитим.

Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати ко­заків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М.Тимо-фєєв наказав полковнику Самарської паланки стратити захоплених гайдамаків у такий спосіб: "Разбойников й смертоубийцев, хотя некоторьіх тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все предельі нашей умеренности... непосред-ственно в Самаре казнить смертью — Каленика Донця потянуть на железной в столпе спиньі, а Степана Тарана зацепить ребром на крюк"*. Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти.

Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліц­тво, та на болючі. До перших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. В 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказувалося: "Чтобьі впредь воровать не дерзали, при народном собрании по единой ноге вьіломать". Але на прохання запорожців "ног не ломано, да только киями жестко до полусмерти поприби­вано й в шпиталь козацкий отданьі".

З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями — палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти. Такому покаранню винні підляга­ли за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман П.Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, "й по сьіску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа й содержать под караулом в одного до повороту нашего походу". З метою загального запобігання та залякування усі перелі­чені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися, навіть, за відсутності злочинця (якщо він був втікачем). Одним з таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи.

З другої половини XVII ст. набуває поширення новий вид покарання — заслання, яке заступило стародавню форму вигнання

(виволання). Спочатку заслання застосовувалося рідко, головним чином за злочин проти релігії. Згодом, за наказом царя до Сибіру стали висилатися й окремі неугодні високопоставлені чиновники української адміністрації, але їх становище відрізнялося від умов простих засланців. Гетьман Многогрішний з сім'єю і прибічниками був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до "боярських дітей". Як воєвода, він разом з сином Петром придушив повстання східних бурят.

З встановленням в Росії абсолютної монархії цей вид покарань набуває широкого застосування і, навіть, введений в український збірник "Право..." 1743 р. Існувало тимчасове і довічне заслання. Найчастіше заслання застосовувалося до політичних противників царату (А.Войнаровский, П.Калнишевський та ін.).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території "вольностей запорожских" (у межах кордонів земель Запорожської Січі) при­тулку та захисту.

Починаючи з другої половини XVIII ст., поширився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На Сибірську каторгу було заслано й М.Залізняка — керівника народного повстання в Правобережній Україні у 1768 р.

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, в камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з "заковьіванием в железа", приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визнача­вся від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався

— "до покорности".

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регла­ментувати тюремне ув'язнення*.

Широкого розповсюдження набрали ганебні покарання. Од­ним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку

до стовпа і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаран­ню. Такому покаранню піддавали злодіїв поки вони не повернуть вкрадене; нерідко воно тривало 2—3 дні. На Запорізькій Січі як ганебне покарання практикувалося посаджений злочинця на дере­в'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: "Мьітого чело-века приковали бьіло к кобьілице за своє злое дело, т. е. за злодей-ство, что многия в курене вещи покрал..." Щодо української шлях­ти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Поз­бавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відраху­ванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи звалися "виною". Вони диференціювалися на "вину рядову", "панську", "до шкатули вой-ськовой", "вину злодейскую", "вину паненскую". Такий вид пока­рання, як відшкодування за "моральну кривду", іменувався нав'яз-кою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення "шляхетская", оскільки вона присуджувалося на ко­ристь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додат­кові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфіско­ване — одна половина пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отама­на Запорізької Січі — Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штра4юм на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реа­льними).

Від покарання могли звільнятися (чи воно могло бути значно полегшено) розумове відсталі особи або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до літніх людей.

На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалось, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання стратою на прохання полтавчан була звільнена відома народна піснярка Маруся Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого. На Запорізькій Січі козака від шибениці могла врятувати жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.

Процесуальне право. У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилися тенденція розгля-дати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримі­нальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкри­тим. В ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поши­рення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами неправоздатними були невільники ("ба­ніти"), "безчесні", "прокляті". За попередніми нормами не визна­валися дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жі­нки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав "асистентом".

Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захи­стом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони бра­ли участь в розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася "поводом", "актором", "кредитором", "інстигатором", "укрівдженим", "жалоблівою стороною", "чоло­битником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася "возваною", "злодійською", "відвітною". З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно "позивач" та "відповідач".

Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався "прокуратором", "патроном", "адвокатом", "повіреним". Згідно з законоположеннями 1743 р. "Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість поручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється". За професійними адвокатами вводиться у обіг назва "присяжні повірені", яка була затверджена судовою реформою 1763 р. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді фун­кціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійсь­кої колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола ска­рги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позова починалася, так звана, судова "контраверсія".

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися "шлякуванням".

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось

знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — "погоня". Потерпілий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого укра­їнська мова, але вона знаходилася під значним впливом мов сусід­ніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на ній. Ведення протоколів було обв'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочин­ство, суд здійснювався суворо "за формою".

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в про­цесі судоговоріння ("завод свой вьіговорить") і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інсти­тут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х рр. XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-жництвом. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до закладу -— "викидщини". Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я та, навіть, позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь адміністрації чи суду.

В кримінальних справах для одержання показань обвинуваче­ного чи свідків застосовувалося катування у вигляді, так званої, "проби", "квестії", "муки". Звільнялися від них шляхта, духовенс­тво, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалося нормами "Краткого изобра-жения процессов".

Судовий процес завершувала судова постанова — "декрет". У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивільних справах — "решение". Крім того, суди приймали різні постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю голосів членів суду. Спо­чатку вони виносились усно, потім їх записували у судові книги "для пам'яті".

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викори­стовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покла­дався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляція та вказати причини оскар­ження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку вста­новлювалася обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання відповідача, без­підставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням проце­суальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовую­чи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть, прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Виро­ки виконував кат ("містр"), іноді самі засуджені.

В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змага­льного перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризува­лося формалізмом і здійснювалося на латині.

Судовий процес завершувала судова постанова — "декрет". У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивільних справах — "решение". Крім того, суди приймали різні постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю голосів членів суду. Спо­чатку вони виносились усно, потім їх записували у судові книги "для пам'яті".

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викори­стовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покла­дався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляція та вказати причини оскар­ження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку вста­новлювалася обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання відповідача, без­підставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням проце­суальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовую­чи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть, прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, —  виконував кат ("містр"), іноді самі засуджені.

 

В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змага­льного перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризува­лося формалізмом і здійснювалося на латині.

 

 4. Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII ст. — друга половина XVIII ст.)

Територія. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північ­на Буковина (Пониззя), Закарпаття (Закарпатська і Підкарпатська Русь) — входили до складу кількох держав з різним юридичним статусом. З середини XVII ст. до останньої чверті XVIII ст. Східна Галичина входила до складу Речі Посполитої як частина Руського воєводства, Північна Буковина з кінця XIV ст. до російсько-туре­цької війни 1768—1774 рр. — до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Османської Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансильванського (Семиградського) князівства, що перебувало теж під протекторатом Туреччини. У 1687 р. під час австрійсько-турецької війни війська габсбурзької імперії окупували територію Трансільванії. На Карловицькому конгресі 1698— 1699 рр. Габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над Трансильванією, а, отже, і над Закарпаттям.

Селянство. У XVII—XIII ст. переважною масою феодальне залежного населення західноукраїнських земель було селянство. Як і у Речі Посполитій, воно було неоднорідним класом. Поряд із невеликою частиною особисто вільних селян — кметів, чиншових селян, які несли феодальну повинність на користь держави, існува­ла велика група державних, церковних, приватне залежних селян, що перебували у кріпацькій залежності. До них відносились й тяглові селяни, які мали хату, робочу худобу, земельні наділи, від­робляли панщину і виконували інші повинності на користь як фе­одала, так і держави. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городни­ки, халупники, володіли тільки присадибними ділянками. Підсад­ки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили у чужих дворах "по сусідах", батрачили у заможних селян і міщан.

У XVIII ст. у зв'язку з тим, що кріпацька праця ставала все менш продуктивною, поміщики почали вдаватися до форм і різно­видів як натурального, так і грошового оподаткування, що супро­воджувалося обезземелюванням селян. На початку XVIII ст. кіль­кість коморників у Східній Галичині зросла від 0,1 до 2%, халупни­ків і загородників — від 19 до 29%, селян, які мали менше 1/4 лана*, - від 19 до 20%.

У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Галичині досягла 41% загальної кількості селян проти 30% у другій половині

XVII ст. Тривалість панщини на тяглових землях залишалася висо­кою — 6—7 днів на тиждень з лану*. Прагнучи підвищити продук­тивність підневільної праці, поміщики вдавалися до урочної систе­ми, ретельної фіксації усіх видів панщини. Звичайно нормою був десятигодинний робочій день взимку і шістнадцятигодинний — влітку. Зберігалися натуральна данина і грошовий чин. Селяни також виконували на пана багато інших робіт: подвірну повинність, шарварки (ремонт шляхів, мостів та ін.), ґвалт, толоки (обов'язкові роботи понад панщину під час робіт влітку за поміщіцькі харчі). Крім перелічених повинностей, селяни були зобов'язані сплачувати поміщику за користування шляхами (шляхові), вилов риби у ставах та річках (ставщину), користування лісами (лісові). Особливою формою експлуатації селян і джерелом доходів поміщиків були надходження від панських монополій, перш за все горілчаної. Важким тягарем для селян були участь у посполитому рушенні (ополченні), а також стації — збирання різних припасів на утриман­ня військ.

На зростаючу феодальну експлуатацію селяни відповідали ма­совим рухом гайдуків і опришків. Влітку 1734 р. гайдуки під прово­дом Верлана оволоділи містом Броди. Рух опришків був поширений на Покутті — південно-східній частині Галичини, що прилягала до Карпат на кордонах Польщі, Молдови та Угорщини. Особливо активізувався цей рух в першій половині XVIII ст. У 1744—1745 рр. ватажок опришків Олекса Довбуш здійснив походи на Перемишль, Дрогобич, Турку. Його звернення до населення "проти князів" мало антифеодальний характер.

Значна частина селян Закарпаття наприкінці XVII ст. перебу­вала у залежності від угорських феодалів чи держави. Такі категорії селян, як обаді, удворники, лібертіни, сабодаши мали своє госпо­дарство, користувалися земельними наділами, виконували повин­ності на користь держави і феодалів. Желяри та таксалісти теж мали присадибне господарство, але були позбавлені польових наділів. Вони також були зобов'язані виконувати феодальні повинності.

У Закарпатті, як і в інших західноукраїнських землях, тривав процес позбавлення селян польової землі. Так, в Ужгородській домінії лише 2,2% селян обробляли повні наділи**, близько 44% користувалися половиною наділу, інші — і того менше. Феодальні повинності селян, по суті, не обмежувалися законом. В Ужгородській домінії наприкінці XVII ст. існувало п'ять різновидів грошових податків і панських повинностей. Селяни платили подушну подать ("динар вільний"), порцію-податок з селянського подвір'я, чинш, ценз тобто фіксований оброк. Крім цього, на користь держави, а також церкви сплачувалися десятина і дев'ятина (нона). Селяни платили подорожнє, подать з котла — за виробництво горілки та пива, і, навіть, за невживання горілки, яка вироблялася у поміщи­цьких винокурнях ("суха корчма"). Селянським обов'язком було одарювання поміщиків до свят мунерою (кухонною платою). Розмір таких дарунків залежав від примхів феодалів. До місцевих повин­ностей відносилися комітатський податок та вермельщина — тру­дова повинність, що стосувалася місцевого самоврядування*.

У Мукачівській домінії в 1659 р. кожний надільний селянин мав відпрацювати своїм тяглом 105 днів панщини на рік, желяри відробляли 50 днів "пішої" панщини. Наприкінці XVII ст. в Ужго­родській домінії обаді половину робочого часу перебували на пан­щині. В окремих домініях безземельні селяни складали близько 85%.

У Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVIII ст. Особисту свободу зберегла тільки та частина селян, яка перебувала на військовій службі.

Однією з форм антифеодальної боротьби селянства, інших верств населення західноукраїнських земель була міграція на схід­ноукраїнські землі, де вони вступали до козацтва, брали участь в антифеодальних війнах. Однак в силу об'єктивних і суб'єктивних причин козацтво як стан в західноукраїнських землях не склалося.

Міщани. Феодальні виробничі відносини перешкоджали міс­там розвиватися належним чином, де найбільшими привілеями користувалася заможна верхівка — патриціат (купці, домовласники, власники міської землі). Вони були тісно пов'язані з магнатами, протистояли середнім і найбіднішим городянам. Переважна части­на ремісників об'єднувалася у цехи. Найнижчу ланку міського населення складали партачі — позацехові дрібні ремісники, різно­роби, поденники.

У середині XVIII ст. в містах Східної Галичини проживало 333 тис. чоловік або 12,8% всього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.

На початку другої половини XVIII ст. для жителів міст був встановлений новий податок-акциз у вигляді проценту від вартості товарів, проданих на ринках. Зберігалися і старі податки: шележні

— податок на напої, чопові, якими обкладалися виробництво і продаж у міських шинках пива, меду, вина та оковитої, шос — міський податок на домовласників, губерна — обов'язок утримува­ти королівське військо під час його перебування в місті. Наприкінці XVII ст. правове становище міського населення визначалося кате­горією міст. Залежно від величини і кількості населення вони поділялися на три групи: Львів, королівські і муніципальні. Грома­дянство у кожному місті було спадковим і тривалий час в них зберігався старий порядок його одержання та втрачання.

На початку XVIII ст. у містах Закарпаття спостерігається скорочення міського населення. Навіть в комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч чоловік. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, біль­шість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим домінія графа Шенборна, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков зна­ходилися у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенного управ- ління.

Феодали. Панівним класом в західноукраїнських землях зали­шались феодали. Їх верхівку складали магнати. Основою соціально-економічної могутності останніх була фільварко-панська система. Зростання фільварків (поміщицьких садиб) відбувалось шляхом захоплення селянських наділів, відкраювання земель у громади і земель, що освоювалися, а також поширення панщини. Феодали користувалися виключним правом власності на землю, звільнялися від податків. Шляхетську власність не можна було конфіскувати без рішення суду. Шляхтича можна було заарештувати тільки за вчи­нення злочину. Найвищі світські та духовні посади заміщувалися тільки особами шляхетського походження, які користувалися також правом довічного володіння землею з державного фонду. Формаль­но всі феодали були рівними між собою, але у Східній Галичині переважним правом користувалися польські поміщики, в Північній Буковині — румунські, а у Закарпатті — угорські та німецькі.

Захищаючи свої привілеї у суспільному устрої Речі Посполи­тої, шляхта намагалася обмежити, проте, не завжди успішно, про­никнення до свого стану представників інших верств населення. Внаслідок цього у пактах-конвентах Сейму (1669 р.) з'явився інсти­тут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього коліна, займати державні посади і обиратися депутатами сейму та сеймиків. Такі обмеження були характерними для періоду занепаду феодалізму, коли панівний стан будь-якої ціною прагнув захистити свої виключні права та привілеї.

Втрата шляхетства відбувалася через постанову суду про поз­бавлення шляхетської гідності, а також у випадку, коли шляхтича примушували зайнятися міськими професіями — ремеслом чи тор­гівлею. Паралельно зростала пауперизація дрібної шляхти. Зменшу­валася і кількість землі, якою володіла середня шляхта. На початку XVIII ст. шляхта налічувала 95 тис. чоловік або 3,4% населення.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався своєрідний пере­розподіл феодальної власності. Значна частина маєтків феодалів — противників Габсбургів була конфіскована і перейшла у володіння корони, а згодом була передана, переважно, німецьким феодалам. Це викликало незадоволення і опір угорських феодалів, значна частина яких на той час перетворилася на немешей (дрібних фео­далів). Певного компромісу було досягнуто у 1711 р. укладенням у Шатмарі мирного договору між імператором Карлом і ватажком угорських феодалів Каролем. Згідно з договором останні зрівнюва­лися у правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звіль­нялася від державних податків, які перерозподілялися між міщана­ми (12%) і селянами (88%).

Державний лад. Західноукраїнським землям у провінціях Малої Польщі відводилась роль колонії Речі Посполитої. Східна Галичина входила до складу руського воєводства, яке складалося з Львівських, Галицьких, Перемишлянських, Сянокських та Холмських земель. Північна частина Львівщини входила до складу Белзського воєводст­ва, адміністративним центром якого був Львів. На чолі воєводства стояв воєвода, який призначався королем з числа магнатів. Найви­щим станом — представницьким органом воєводства був генеральний сеймик, що збирався у Судовій Вишні. У 1677 р. на території воєво­дства знаходилося 3090 сіл, 160 міст та містечок. На середину 70-х років XVIII ст. у воєводстві проживало 1495 тис. чоловік.

У другій половині XVII ст. з послабленням ролі Сейму Речі Посполитої зросло значення земських сеймиків, розширилися функції локального самоврядування. На початку XVIII ст. була здійснена спроба обмежити сеймикове управління. За Конститу­цією 1717 р. з їх компетенції вилучили військові питання, а також переважну частину фінансових. Через відсутність нових органів влади на місцях вплив цих обмежень був незначним. Як і раніше, зберігало силу "ліберум вето" — право депутата виступити проти прийняття будь-якого акта чи рішення. Постановою сейму 1764 р. було відмінено застосування "ліберум вето" при вирішенні еконо­мічних питань*. Обмеження цього права викликало значний опір верхівки магнатів.

На початку XVIII ст. істотним елементом політичного життя Речі Посполитої стали конфедерації — об'єднання шляхти окремих земель чи воєводств, скріплене присягою. Акт конфедерації зано­сився до судових книг. Конфедерація обирала свої керівні органи

— генеральності. Верховним їх органом були Вільні ради, утворен­ня, аналогічні сейму чи сеймику. Життєдіяльність конфедерації, незважаючи на їх формальну заборону, була наслідком слабкості державної влади.

Адміністративно-територіальними одиницями земель були по­віти і староства. Кордони повітів відповідали минулим князівствам, воєводствам, волостям. Староства існували тільки у державних володіннях. До їх складу входили міста, містечки та села. На чолі повітів і староста стояли старости (капінани)|й представники коро­ля, які виконували адміністративні, судові та інші функції. Заступ­никами старост були бургграфи, каштеляни^ Найнижчою адмініст­ративною одиницею були сільські громади^ (гмини). Гмин очолював солтис. Аж до кінця XVIII ст. для вирішення справ громади зби­рався сільський сход (копа).

В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час зберіга­лися селянські громади, організація яких грунтувалася на волось­кому праві — звичаєвому молдавському праві. Їх органами були збори громади і сільське управління на чолі з старостою (кенезем). Група сіл об'єднувалася під владою войди.

Міське управління. Міста західноукраїнських земель за своїм правовим становищем розподілялися на самоврядні, які користува­лися магдебурзьким правом, державні (королівські) і приватновла­сницькі. У Східній Галичині до середини XVIII ст. нараховувалося понад 50 міст з магдебурзьким правом, з них тільки сім одержали магдебургію. Міста з магдебурзьким правом мали власні органи самоврядування і суди. Органами Міського станового управління були магістрати, які відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими справами. До складу магістрату входи­ли бургомистр (бурмістр), войт, райці (радці), лавники.

У 1658 р. Львову були пожалувані шляхетські привілеї, на підставі яких місто одержало право направляти своїх послів до Сейму Речі Посполитої, щоправда, з обмеженими повноваженнями

— вони не брали участь у голосуванні*. В 1676 р. у Львівській, Перемишлянській, Холмській та Галицькій землях нараховувалося 160 міст і містечок, понад половина яких перебувала у власності феодалів.

У Північній Буковині і Закарпатті кількість міст із магдебур­зьким правом була досить обмеженою, більшість з них вважалася державними або приватновласницькими.

Суд. За часів польського панування на західноукраїнських землях суди мали чітко виражений становий характер. У кожному повіті шляхта обирала суди земські (в цивільних справах), громад­ські (в кримінальних справах) і підкоморські (в земельних спорів). Усі вони були судами першої інстанції. Скарги на їх рішення розглядалися коронним трибуналом у Варшаві, а з 1764 р. — Люблінським трибуналом. У містах діяли давні суди, наступною інстанцією для яких був асесорський суд на чолі з канцлером.

У другій половині XVII ст. одержали свій розвиток конфеде-ратські суди. Вони діяли на території окремої конфедерації. На час їх дії звичайні суди припиняли свою роботу. На період, коли королівський престол залишався вакантним, створювалися спеціа­льні кримінальні, так звані, каптурові суди.

Право. Джерелами права на західноукраїнських землях середи­ни XVII ст. і до кінця XVIII ст. були звичаї, пристосовані до потреб феодального суспільства, нормативні акти Литви та Польщі у виг­ляді привілеїв, що надавалися окремим соціальним групам, інші акти центральної влади та магдебурзьке право. У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. були зроблені перші переклади збірників магдебур­зького права на українську мову. Найважливішим джерелом права вважався Статут Великого князівства Литовського 1588 р.

Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського царату було ліквідовано найцінніше завою­вання українського народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років (1648—1783 рр.) Одним із відчутних ударів, завданих їй царатом, було скасування гетьманства, яке з часів Б.Хмельницького символізувало національний державний суверені­тет України. А з скасуванням полково-сотенного устрою, українські землі було зведено до становища звичайної російської провінції. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи упра­вління Росії, впроваджувалося загальноімперське законодавство.

Українська правова система у XVIII ст. у рамках феодально­го суспільства набула свого найвищого розвитку. Орієнтована на європейську континентальну систему права вона пережила період узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, пройшла най­вищу стадію систематизації — кодифікацію. Про глибинний, об'єк-

тивний характер української правової системи свідчить той факт, що вона (так офіційно і не визнана російським урядом) діяла в Україні аж до 40-х років XIX ст.

Розвиток суспільно-політичного ладу і права в західноукраїн­ських землях кінця XVII — другої половини XVIII ст. збігся з процесом розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розподі­лу західноукраїнських земель між Австро-Угорською та Російською імперіями, процес консолідації української нації, об'єднання укра­їнських етнічних земель затягнувся на сторіччя.