ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. ОСНОВНІ РИСИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Падінням західної Римської імперії (476 р.) завершився період історії Стародавнього світу, започаткувалась історія середніх віків - доба феодалізму, яка тривала тисячу років (У-ХУ ст.).

Розвиток державно-правової думки здійснювався відпо­відно до поетапного розвитку феодального суспільства, а на її особливості великий вплив справило християнство і римо-католицька церква.

Середньовічне мислення Західної Європи в основі своїй теократичне. Всі пануючі на той час християнські вчення зводились до постулату, що спасіння людини винятково залежить від церкви, єдиної інституції, якій належить від­пущення гріхів і оцінка чеснот віруючих. Зміст цих учень зумовлювався об'єктивними тенденціями розвитку ран­ньофеодального суспільства і утвердженням християнства, яке в 311 р. стає офіційно дозволеним, а під кінець IV ст. - пануючою релігією Римської імперії. Воно підпадає під опіку і контроль з боку римських імператорів, які, будучи зацікавленими у однодумстві підданих, покровительствували новій релігії. Межі християнського світу певний час практично суміщалися з межами Римської імперії, так що сан імператора був водночас саном єдиного верховного світського предстоятеля всіх християн світу. У період кри­зи слабкість, а згодом і крах державності в західній частині імперії сприяли піднесенню влади римського єпископа (па­пи), який перебрав на себе і світські функції.

Прагнення церкви утвердити своє панування над держа­вою стало політичним догматом середньовіччя. Поряд з ци­вільним правом формувалося право церковне, яке намага­лось поширити свою компетенцію і підпорядкувати церкві життя мирян у правовому аспекті. Теологія поступово утвер­джувала свою перевагу в царині інтелектуальної діяльності, перетворюючи науки і філософію на своїх служниць.

Ідейне панування християнської релігії і церкви обумо­вило ту обставину, що основні положення державно-правової думки набули релігійного оформлення. Йдеться про те, що догмати церкви стали водночас політичними аксіо­мами, а біблійні тексти у будь-якому суді (світському чи церковному) мали силу закону. Поза християнською докт­риною не виникало будь-яких уявлень про державу і право.

На період раннього феодалізму (Х-ХІ ст.), провідним було вчення трьох великих мислителів — отців католицької церкви, що жили через два століття після офіційної легалі­зації церкви: св. Амвросій (друга пол. IV ст.), св. Августин (поч. V ст.), св. Григорій (друга пол. VI ст.). Ніхто з них не мав на меті створити систематизовану церковну філософію та оформити стосунки церкви й держави, і все ж висловлені ними погляди стали підвалиною християнських переконань і складовою частиною теологічної концепції взаємин церк­ви і держави.

Ідейною засадою теоретичних міркувань мислителів до­би раннього середньовіччя було положення - про існування єдиного християнського суспільства, яке охоплює увесь світ. Після Бога це суспільство має ще дві голови - папу й імператора, два принципи влади: духовне правління - свя­щеників і світське - королів. У духовних справах юрисдик­ція церкви поширюється на всіх християн, включаючи й імператора, який як християнин вважався чадом церковним (перебуває всередині церкви, а не над нею). Отже, супереч­ки між двома ієрархіями (церквою і державою) за вплив на суспільство в правовому відношенні є винятково юрисдик-ційними. Ці роздуми стали засадовими в теорії «двох ме­чів», концепцію якої виклав папа Гелазій І наприкінці V ст. Основні положення теорії спирались на довільне тлума­чення цитат із Євангелій - імператор одержує свій меч від церкви, а відтак зобов'язаний служити їй своїм мечем. В питаннях віри він повинен залишати право останнього слова за церквою і мусить радше вчитися, аніж навчати. Захищаючи право церкви на провід у суспільстві, отці церк­ви створили засади теократичних теорій, які почали домі­нувати з розвитком феодалізму (XI - поч. XVI ст.). Засадо-вим у теократичних теоріях було твердження, що держава зобов 'язана підпорядковуватися церкві, а світські правите­лі мусять коритися їй як християни (чада церкви).

На час феодалізму церква зміцнила своє економічне становище, перетворившись у великого феодала, а церков­ники- у великих землевласників (феодалів). Священики високого сану завдяки багатству, авторитету в суспільстві і особливо завдяки своїй освіченості, активно переймались проблемами світського життя і часто займали високі посади

в державі. Поступово моральна і духовна вищість священи­ків у суспільстві трансформувалася у вимогу юридичного підтвердження такого стану. Політична думка відразу ж відреагувала на подібні прагнення. Її головною проблемою стає боротьба між світською і духовною владами за вплив на суспільство.

Зміст правової свідомості визначався світоглядними па­раметрами. Духовним джерелом таких понять як «справед­ливість», «право», «закон» була Біблія. Наприклад, всі були переконані, що приписи закону є неспростовними і, що він має фундаментальне значення для упорядкування суспіль­них відносин на землі. Справедливість же зобов'язує засто­совувати до обвинувачених два крайніх заходи: жорстоку кару в повному обсязі або помилування.

2. РАННЬОХРИСТИЯНСЬКІ УЯВЛЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

Перше, на що необхідно звернути увагу, це те, що хрис­тиянство було передусім вченням про спасіння, а не філо­софією чи політичною теорією. Але це вчення набуло політико-правового забарвлення, позаяк не могло обминути питання про взаємини особи, земної влади, державності в цілому (традиційне середньовічне мислення продовжувало традицію античної державно-правової думки й не проти­ставляло суспільство і державу).

Християнство як вчення про спасіння запозичило від стоїків ідеї про природне право, віру в Провидіння, що пра­вить світом, у незмінну справедливість закону і самовряду­вання, а також рівність усіх людей перед Богом. Віра в Бо­жественне одкровення не суперечила ідеї, якої дотримував­ся Цицерон, що закон природи - це Божий закон. Стоїчній ідеї всесвітньої держави християнство надало релігійного тлумачення в площині божественного задуму спасіння людства. В проекті цього задуму світській державі (світсь­кій владі) відводилась роль засобу перетворення земного життя на поріг до життя вічного. На ідею світського права воно наклало ідею християнського обов'язку.

У своєму історіософському оформленні християнська монотеїстична концепція Бога відштовхувалась від поло­ження, що Бог-Творець не частина космосу (як Зевс) чи його субстанція (як Брахма), а якісно відмінна від матері­ального буття першопричина. З перших сторінок Біблії сти­каємося з ідеєю створення (а не самопородження) космосу, який має джерело не в собі, а над собою - у вигляді Божест-венного розуму і волі. А те, що світ свідомо створений ви­щою силою, то це відбулося заради певної мети, досягнен­ня якої має бути кінцем світу. Отже, згідно із концепцією світ має початок (акт творіння), історію (перебіг подій, го­ловне в аспекті взаємин Бога з людьми) та фінал (кінець світу). Тому попри все свідомість середньовічних християн була зорієнтована на неминучий кінець світу та долю душ людських після Страшного суду.

Принциповими засадами раннього християнства були, по-перше, теїзм - сприйняття Бога як творця і промисли-теля світу; по-друге, дуалізм - погляд на світ як арену бо­ротьби добра і зла; по-третє, персоналізм - у розумінні ви­знання за кожною людиною права на свободу вибору і од­ноосібної відповідальності за свої дії перед Богом; по-четверте, провіденціалізм і есхатологізм — віра у кінцеву, наперед визначену перемогу добра над злом, що й знаменує собою «кінець світу» як «Страшний суд» та утвердження Царства Божого на землі.

Ні людина, ні держава не розглядалися «нейтральними» відносно Всевишнього, оскільки він є персоною і вищою дієвою силою світу. Всі мусили служити Богові, реалізую-чи, незважаючи на всі перешкоди і страждання, його волю і задум, а якщо виступали проти його волі, мислилися уособ­ленням ворожих сил - уособленням Диявола. З огляду на це допускалися дві можливі форми ставлення людини до влади: якщо вона від Бога, тоді людина визнає її священ­ною (сакральною) і вважає своїм обов'язком віддано слу­жити їй; якщо ж влада не від Бога (відчужена від нього або ж прямо ворожа), то їй необхідно морально протистояти у тому випадку, якщо держава буде примушувати, чи під­штовхувати людину на скоєння «богоогидного» вчинку чи сама скоїть гріх.

Виразником ранньохристиянських ідей був визнаний ав­торитет середньовіччя в питаннях християнської релігії і філософії аж до Томи Аквінського християнський теолог Аврелій Августин (Блаженний) (345-430 рр.). Політичні і правові погляди теолога викладені в книзі «Про град Бо­жий». Своїм вченням він заклав підвалини процесу десакралізації пануючих у суспільстві уявлень про державу. Цього вимагала логіка боротьби за утвердження диктату церкви над суспільством і державою. Прагнення применшити роль держави й штовхнули теолога на проголошення її не як бо­жого творіння, а творіння рук людських. Його погляди спря­мовували суспільну свідомість на сприйняття держави як організації нижчого порядку, другорядної відносно церкви.

Однак, важливо підкреслити, що церковну і світську влади Августин не розглядав як інституційно протилеж­ні. Згідно з його вченням існувало єдине християнське суспільство (яке охоплювало принаймні до XI ст. увесь світ), яке теолог не протиставляв державі і церкві. Він підкреслював, що після Бога суспільство мало дві голови:

папу й імператора, отже дві ієрархії посадових осіб. Між цими обома об'єднаннями не існувало водорозділу. Однак основним у вченні Августина було прагнення обґрунтувати ідею моральної зверхності церкви над державою і пра­во (обов'язок) держави на підтримку церкви, особливо у боротьбі останньої проти єретиків. Підставою було ви­знання ранньохристиянських засад, згідно з якими історія людства - це звершення задуму божественного спасіння, присутність церкви у розгортанні божественного задуму має вирішальне значення, бо єдність роду людського перш за все означає єдність християнської віри під верховенст­вом церкви.

Погляди Цицерона та інших дохристиянських мислив телів, котрі вбачали мету істинної держави в утвердженні справедливості, Августин критикував саме з тих причин, що жодній «язичницькій імперії досягти цього так і не вдалося». Він переконував, що з часу виникнення христи­янства жодна держава не може бути справедливою, якщо вона не християнська і жодний правитель, якщо він пере­буває поза церквою, не спроможний правити справедливо.

Утіленням божественної справедливості згідно із вченням Августина є право. Засадовим принципом права -є непорушний, вічний, санкціонований Богом закон, що ре­гулює людські відносини. Вічний закон - вираження Боже­ственного розуму і волі, він визначає природний порядок, а отже і природне право. Природне право — ие ідеальна нор­ма людських відносин і водночас загальний закон буття, що випливає із незмінного порядку природи і всього Всесві­ту. Вічний закон і природне право імманентні (атрибутив­ні, внутрішньо притаманні) розуму і волі Бога. Ці поло­ження стали методологічними засадами обґрунтування Августином мети істинної (християнської) держави - утвердити справедливість, утілену в природному божест­венному праві. Сутність справедливості можна осягнути тільки з допомогою Святого Письма. Держава, в якій ігно­рується право (як втілення божественної справедливості) приречена на небуття.

       3. ВЧЕННЯ ТОМИ АКВІНСЬКОГО ПРО ДЕРЖАВУ, ПРАВО І ЗАКОН

Свою філософсько-теологічну систему — томізм — мо­нах-домініканець Тома Аквінський (1225-1274 рр.) виклав у численних працях, в яких торкається питань держави, права і закону в аспекті відношення церкви і держави, вла­ди і суспільства, істини і справедливості. Найвизначнішими серед його творів є «Сума істини католицької віри проти язичників», «Сума теології», «Про правління можновладців». Усі ці твори спрямовані проти арістотелевсько-аверро-їстичного вчення, яке набуло поширення в Західній Європі у ХІ-ХП ст. і порушувало засади християнсько-католиць­кого світу. Аверроїзм — напрямок у західноєвропейській середньовічній філософії, який походить від поглядів араб­ського філософа ХП ст. Ібн Рушди (в лат. традиції Аверроес) і став результатом переосмислення вчення Арістотеля з по­зицій натуралізму.¹

Аверроїзм - це вчення про вічність матерії і руху, яке заперечує акт одночасного божественного творіння, визна­ючи Бога не як творця, а як першопричину всього сущого. Згідно із вченням аверроїзму все земне життя, включаючи державу і право, підпорядковане природній необхідності.

Тома Аквінський як неухильний провідник ідеології ка­толицької церкви успішно витлумачив арістотелізм (вчення послідовників Арістотеля) в католицько-теологічному дусі, перетворивши його на потужну філософсько-світоглядну опору католицької церкви. Він один з перших спробував розвинути християнську доктрину держави на основі Аріс-тотелевої «Політики».

Доцільно наголосити на принципово різних засадах вчень Арістотеля і Томи Аквінського, зокрема стосовно розуміння природи людини і справедливості. В Арістотеля (і в античних мислителів в цілому) людська поведінка під­порядкована природному праву, яке втілює вимоги всеохоп-люючої космічної справедливості. У Томи Аквінського (взагалі у мислителів середньовіччя) природне право - це підкорення людини Богові і втілення божественної спра­ведливості. У Арістотеля держава (поліс) є «самодостат­ньою», тобто вона онтологічне сама по собі здатна забезпе­чити всі умови, за яких можливий найвищий рівень мораль­ного розвитку громадян. Полісна організація суспільства мислилася реальною умовою реалізації космічної (вічної)

справедливості, критерієм якої розглядалося право. У вчен­ні Аквінського держава теж відіграє значну роль у житті суспільства, позаяк її метою є «загальне благо». Але бо­жественна (вічна) справедливість може утвердитися на землі не завдяки світській владі (держави), а завдяки владі церкви, як єдино відповідної заповітам Бога. Критерієм справедливості є Святе Письмо (Біблія). У зв'язку з цим у роздумах Аквінського про державу і право поза все про­ходить теза про верховенство у суспільстві духовної вла­ди над світською.

Аквінський поділяв думку Арістотеля, що людина - по­літична істота. Визначальним у її природі є прагнення жити у суспільстві. Ідеальною спонукою до об'єднання людей у суспільство є суто людські потреби, які можна задовольни­ти лише у державі. Аквінський, як і Арістотель, не розме­жовує суспільство і державу. Згідно із його вченням дер­жава - це форма людської єдності і співробітництва, яка виникає у відповідь на потреби природи і розуму. Однак, природа держави - це реалізація законів провидіння.

Тома Аквінський здійснив класифікацію форм держав на основі критерію морального правління. З огляду загаль­ного блага як мети суспільства він поділяє правління на справедливе і несправедливе. За цим же критерієм теолог розрізняє владу політичну і владу деспотичну. Політична влада — це дотримання законів, оскільки функція світсько­го правителя полягає в опікуванні обороною, судочинст­вом, усуненні зловживань, закладенні підвалин людського щастя шляхом підтримання миру у державі. Деспотична влада — це ніким і нічим не обмежене правління за принци­пом «повелитель-раб». Засуджуючи деспотичне правління, Тома підкреслював, що правитель мусить керуватися вимо­гами божественної справедливості і дотримуватися припи­сів закону, спонукуючи до такої ж поведінки і своїх підда­них. Правління однієї людини над іншою не повинне по­збавляти підданого права на вільний моральний вибір. Ніхто, навіть раб, не зобов'язаний коритися деспоту. Саме з цієї причини Тома визнавав опір тиранові не лише правом, а й обов'язком підданих. Найкращою формою правління мислитель називав політичну монархію. На відміну від абсолютної вона має низку переваг. Тут вагому роль у жит­ті суспільства відіграють крупні феодали - світські і ду­ховні «князі церкви», а влада монарха залежить від законів і своїми діями не порушує їх приписів.

Мислитель підкреслював, що влада виникає у відповідь на природну необхідність задоволення потреб людини.

    Влада об'єднує суспільство і допомагає людям удоскона­люватися морально, піклуватися про душу, стати соціаль­ними й політичними істотами. Влада приводить до дії за­кони держави. Закони держави - це специфічні настанови (приписи), які не порушують божественного порядку.

У відповідності до середньовічної традиції святості за­кону Тома стверджував, що влада закону всеохоплююча. Людський закон пов'язаний із божественним законом і є часткою системи Божого врядування у Всесвіті. Для обґрун­тування своїх тверджень Аквінський розробив класифіка­цію законів, дія яких охоплює чотири рівні космічної реаль­ності, що є «чотирма формами Божественного розуму». Космічна реальність (світ) згідно із вченням мислителя по­стає як ієрархічна система із чотирьох сфер. Перша - це нежива природа. Над нею розташувалася сфера вищого по­рядку - світ рослин і тварин. Над цим світом існує світ людей, який є перехідним у надприродну духовну сферу. Довершеною реальністю, вершиною, абсолютною першо­причиною, сенсом і метою всього сущого є Бог.

У класифікації законів провідне місце посідає вічний за­кон, який є тотожним розуму Бога (вічний план божествен­ної мудрості). У відповідності з цим законом відбувається увесь процес творення. Формою віддзеркалення божест­венного розуму в створених речах і явищах чуттєвого світу є природний закон. Сферою його впливу є світ живих істот, що підкоряються інстинктам життя і самозбереження. У людському житті цей закон проявляється у прагненні жити досконалим, достойним людини життям - прагнути до добра, уникати і не чинити зла, виховувати дітей, ціну­вати власне життя. Природний закон діє однаково як в сфе­рі християнського світу, так і серед язичників. Дарунком божої милості - Боже одкровення - є Божественний закон. Він визначає кінцеву мету людського життя, керує душею і спрямовує людей у прагненні до добра. Це, наприклад, правила християнської моралі чи норми, встановлені церк­вою. Всі перераховані закони прямо не стосуються людей, бо не випливають із людської природи. Законом спеціально передбаченим для людей є людський закон, який конкрети­зує природний закон. Тома поділяв його на право народів (jus gentium) - однакові норми, що зустрічаються у різ­них народів та право громадян (jus civile) - специфічні для кожної окремої країни норми. Згідно вчення Аквінського людський закон - це сила, яка примушує недосконалих за своєю природою людей коритися владі перед страхом по­карання.

Торкаючись питань права, Аквінський керувався вченням Арістотеля і римських юристів про природне право, якому підпорядковується людина в своєму житті, а правову концеп­цію створив спираючись на категорію «справедливість». Справедливість він розглядав як одну із етичних чеснот з принципом заслуженої відплати. Тома, як і Арістотель, поді­ляв справедливість на розподільну і зрівняльну. Розподільна справедливість - це надання благ згідно із людськими доблес­тями, а зрівняльна відноситься до сфери вищого порядку і пов'язана з божественною природою людини. Відповідно і право поділяється на природне і позитивне. Дія природного права - це сфера внутрішньої природи людини (її душі). Дія позитивного права - це сфера людських стосунків, де спра­ведливість встановлюється з волі людей.

Отже, згідно із вченням Аквінського право - це дія божественної справедливості у божественному порядку людського життя. Його джерелом є вічний закон.

4. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВА КОНЦЕПЦІЯ МАРСИЛІЯ ПАДУАНСЬКОГО ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ ВІАЬЯМА ОККАМА

Протягом ХП-ХШ ст. в країнах Західної Європи завер­шилося юридичне оформлення станів, намітився процес формування станово-представницької монархії, як гаранта стабільності у суспільстві. Відбулася низка так званих «ко­мунальних революцій», у результаті яких великі торговель­ні міста добилися повного визволення від сеньйоральної залежності. У ХШ ст. сформувалось феодальне міське пра­во - «магдебурзьке право», яке встановлювало порядок ви­борів і функції органів міського самоврядування, суду, ку­пецьких об'єднань, цехів, регулювало питання опіки, тор­гівлі, спадкування тощо. В цю добу активізувався процес формування національних ринків, який вимагав політично­го об'єднання держав. Відтак, об'єктивно з'явилися нові державно-правові концепції з ідеєю централізованої дер­жави і політичного миру. Однією із таких концепцій є вчення італійського мислителя, ідеолога представників но­вого стану міщан (бюргерства) Марсилія Падуанського (бл. 1275 - бл. 1343 рр.), прибічника аверроїзму. Він один із перших в історії європейської державно-правової думки створив нове вчення про державу, побудоване на раціо­нальних засадах і першим підняв ідею верховенства закону в суспільстві, впритул підійшов до проблеми юрисдикційного розмежування духовної і світської влад, а світської влади -

на законодавчу і виконавчу, наголосивши, що обранці на­роду, які ухвалюють закон, мають визначати компетенцію виконавчої влади.

Свою теорію світського правління Марсилій Падуансь-кий виклав у творі «Захисник миру». Теорія ґрунтується на безпосередній практиці й концепції розвитку італійських міст-держав з їх самоврядною формою управління. Мето­дологічні засади теорії Падуанський запозичив у Арістоте-ля, скориставшись насамперед принципом «самодостатньо­го суспільства», спроможного задовольнити свої власні мо­ральні й фізичні потреби.

Мислитель розглядає проблему виникнення держави і стверджує, що держава виникає природним шляхом посту­пового ускладнення форм людського співжиття. Її метою є створення умов достойного людини існування, досягнення «громадянського щастя» (право на підприємництво, захист-майна тощо) на основі політичного миру. Мир у державі досягається узгодженим функціонуванням усіх органів управління і створенням належного правового порядку.

Аналізуючи традиційні для розвинутого феодалізму фор­ми правління монархію, олігархію, демократію, Падуансь­кий найбільш вдалою, здатною захистити інтереси народу, вважав монархію — одноосібне правління, яке може здійс­нюватися двояко: зі згоди народу (виборна), або поза його волею (спадкова). Він схилявся до виборної монархії, від­даючи належне народу, який, на його думку, здатний ви­брати найдостойнішого.

Твердження Падуанського, що сувереном у державі є народ - законодавець є підвалиною ідеї народного сувере­нітету. Мислитель підкреслював, що народ є єдиним дже­релом як світської, так і духовної влади (тут поняття «на­род» рівнозначне поняттю «суспільство»). Народ — це всі громадяни, які беруть участь у громадянському управлінні (крім дітей, рабів, іноземців і жінок).

Торкаючись проблеми права, Марсилій підкреслював, що право виникає тоді, коли виникає держава ^держава — матерія, право - форма). Поза державою не існує ніяких прав. В його концепції розглядається право божественне і право позитивне. Божественне право складається із при­писів Нового Заповіту. Його завданням є надання дієвої допомоги людям на шляху до вічного спасіння. В позитив" ному праві втілюється воля держави, а його метою є ство­рення сприятливих умов для життя на землі На цій підставі мислитель робить висновок про те, що духовна і світська влади повинні бути незалежними одна від одної.

Згідно із вченням Падуанського позитивне право (люд­ський закон) - це правила, що регулюють поведінку людей на засадах наказу, заборони, дозволу і здійснюються шля­хом примусу. Його завдання полягає врегулюванні відносин у державі та контролі над владою, стримуванні її від сва­вілля і зловживань. Фактично Марсилій Падуанський був одним з перших, хто заклав підвалини категоріального ви­значення права - як юридичної категорії, яке застосовуєть­ся в сучасній теорії держави і права. Більше того, він вказав на необхідну умову ефективної дії позитивного права, яка полягає у державному примусі.

Всупереч католицькій традиції Падуанський оприлюд­нив думку, що держава в своїй діяльності керується не бо­жественним правом, а навпаки,- ефективна дія позитивного права у державі залежить не від Божественного, чи природ­ного права, а обумовлена потребами держави, оскільки спрямована на підтримку її життєдіяльності.

Англійський філософ-схоласт Вільям Оккам (1285-1349) був прихильником ідеї природного права і різко кри­тикував посягання папи на світську владу. Широковідомим політичним трактатом Оккама, в якому мислитель рішуче засуджує верховенство влади папи та ієрархічну структуру католицької церкви був «Діалог». Оккам критикує католи­цьку церкву, протиставляючи її апостольській. Він підкрес­лював, що апостольська церква об'єднує усіх віруючих у Христа. Католицька ж обмежується рамками римської ієрархії. Її деспотичний моральний і духовний диктат у су­спільстві суперечить приписам Святого Письма. Католиць­ке духовенство не має права на відпущення гріхів, це під силу одному Богові. Істинним главою церкви є не папа, а сам Христос.

Згідно із вченням Оккама осередком суспільного життя є община віруючих (народ) і обраний нею собор. Народ, а не папа має виключне право надання світському правите­леві владних повноважень, власне уповноважуючи його служити своїм інтересам. Істинне ж завдання папської вла­ди полягає у виконанні обов'язків, пов'язаних зі справами церкви. Жодний священик не повинен виконувати світсь­ких функцій. Стверджуючи неподільне право народу на обрання правителя, Оккам писав: «З волі Бога, природного закону і у відповідності з правом людей всі смертні народ­жуються вільними, ні від кого незалежними і виключно із власної волі можуть вручити правителеві владу».